Читати книгу - "Посуха"

тільки одне: поставити на правильного коня».

Десь у глибинах Фокової підсвідомості прокрутилася шестірня. Ліниво так, немов була стара й іржава. Прикипіла й не хотіла рухатися. Зрушила на одну поділку й клацнула, увійшовши в паз.

Фок повільно розплющив очі. В темряві нічого не бачив, але витріщився в чорнильну пітьму, міркуючи.

Уявив тривимірне зображення Ківари. Уявив себе: ось він, скажімо, піднімається до урвища, і краєвид унизу з кожним кроком маліє. Потім з вершини дивиться униз. На містечко, на цю сухоту, на Гедлерів. І вперше помічає, наскільки все бачиться по-іншому, якщо поглянути під інакшим кутом.

Розплющеними очима задивившись у порожнечу, Фок думав про це декілька довгих хвилин. Сіпав шестірню — чи добре ввійшла в паз. Потім сів, цілковито прокинувшись. Натягнув футболку і взув кросівки. Узяв ліхтарик і стару газету й, потихеньку спустившись, вийшов на стоянку.

Машина стояла там, де він її й залишив. Від смороду лайна аж очі засльозилися, але Фок не звернув уваги. Знявши брезент, він загорнув руку в газету й відчинив багажник. Від салону його відділяло заднє сидіння, тож і лайном його не залило.

Увімкнувши ліхтарик, Фок освітив порожній багажник. Постояв так довгу хвилину. А потім дістав мобільний і зробив фото.

Коли він повернувся до себе в номер, довго не міг заснути. А на світанку, прокинувшись рано, одягнувся й почав нетерпляче чекати. Щойно стрілка перемістилася на дев’яту годину, Фок зняв трубку і зробив один-єдиний дзвінок.

Долоні Люка Гедлера пітніли на кермі. Кондиціонер працював на повну всю дорогу від ферми Джеймі Саллівана, але не дуже це допомагало. Горло пересохло, і Люк мріяв про пляшку води. Він змусив себе зосередитися на дорозі. Він уже майже вдома. Треба тільки доїхати.

Він уже повернув на останній відтинок дороги, коли побачив попереду постать. На узбіччі хтось стояв сам-один. Махав рукою.

Розділ тридцять п'ятий

На дільницю Фок влетів засапаний. Повісивши трубку, він усю дорогу від пабу біг.

— Це все димова завіса.

Рако звів погляд від столу. Очі в нього почервоніли, а один кутик закис після сну.

— Про що ви?

— Про все, приятелю. Люк у цій справі взагалі ні до чого.

— Чудово, — буркнув Люк, наближаючись до постаті: він уже впізнав того, хто голосує на дорозі, й у нього опустилося серце. Навіть подумав був, чи не проїхати повз, але сьогодні так палить! Уже, мабуть, перевалило за сорок, подумав він.

Ще мить повагавшись, він натиснув на гальмо і зупинив пікап. Опустивши вікно, висунувся з машини.

Тремтячими пальцями Фок розгорнув справу Гедлерів, відчуваючи водночас збудження й розчарування самим собою.

— Ми голову зламали, шукаючи зв’язку з Люком: що він приховував, хто зичив йому смерті? І що в результаті?

Нічого. Ну, нічого особливого. Маса дрібних мотивів, але цього недостатньо. І ви мали рацію.

— Я?

— Я справді був зашорений. Ми обидва. Ми весь цей час ставили не на того коня.

— Бачу, у вас біда? — висунувся Люк з машини. Кивнув на річ, яка лежала в подорожнього під ногами.

— Дякую. Здається. У вас є набір інструментів?

Вимкнувши мотор, Люк виліз із машини. Нахилився, щоб краще роздивитися.

— А що сталося?

Це були останні слова Люка Гедлера: на потилицю йому опустилося щось важке. Почулося «гуп» — і знагла запала мертва тиша: птахи на деревах сполохано замовкли.

Стоячи над обм’якли тілом Люка Гедлера й уривчасто дихаючи, Скотт Вітлем дивився на справу рук своїх.

Фок погортав течку й дістав ксерокс бібліотечної квитанції Карен Гедлер. Над Фоковим номером телефону було записане одне слово — «Грант??». Фок через стіл підсунув сержантові аркуш і постукав по ньому пальцем.

— Грант. Боже правий! Ніяке це в біса не ім’я.

Карен зачинила двері в кабінет директора, приглушивши пообідній середовий гамір. Вона була вдягнена в червону сукню в білі яблучка й мала стривожений вигляд. Обравши стілець, найближчий до столу Скотта Вітлема, вона сіла, випроставши спину й чемно схрестивши гомілки.

— Скотте, — почала вона. — Я не була певна, чи йти до тебе з цим. Але є одна проблема. І я не можу заплющувати на неї очі.

Вона гойднулася вперед — обережно, навіть сором’язливо — і простягнула аркуш паперу. На білому тлі вирізнялася шапка офіційного листа: логотип Освітнього трасту Крослі. Карен зиркнула з-під білявої чілки, вираз її очей свідчив, що вона шукає одного — заспокоєння.

Десь у глибинах підсвідомості Скотта Вітлема, де вирішується питання «битися чи миритися», зненацька прочинилися таємні двері — і він яскраво побачив, наскільки далеко здатен зайти, щоб зупинити Карен.

— Грант, — мовив Фок, указуючи на записку, — відомий ще як спонсорські кошти, фінансова допомога, пожертва, гроші з неба. Як отой грант Освітнього трасту Крослі, на який подавала Ківарська початкова школа, але заявку відхилили. Тільки насправді знаєте, що сталося?

Рако недовірливо кліпнув.

— Ви жартуєте.

— Ні. Сьогодні я дзвонив голові трасту: цьогоріч Ківарській початковій школі надали грант на п’ятдесят тисяч доларів.

Озираючись назад, Вітлем міг точно назвати мить, коли він усе зіпсував. Він узяв аркуш з тим зрадницьким логотипом і проглянув його. Це була стандартна анкета, яку автоматично розсилають усім одержувачам грантів, щоб зібрати їхні відгуки про зручність процесу подачі заявок.

Таким нікого не притиснеш, тож, здогадався він, мають бути й інші папери, які Карен поки що притримала. Вона давала йому шанс усе пояснити або зізнатися. Вітлем це бачив з виразу її блакитних очей, які молили про стерпне пояснення.

Він мав би сказати: «Так, дивно, я перевірю. Може, нам і справді пощастило». Боже, та він мав їй подякувати. Ось як він мав учинити. А він натомість запанікував. Відсунув листа, навіть уважно не прочитавши.

І так виграти в цій грі було б нелегко, а тої миті він усе продув. Програшна ставка. Гасіть світло.

— Це якась дурниця, — сказав Вітлем, припечатавши цими словами свою долю. — Це помилка. Не звертай уваги.

Але насправді помилку скоїв він. Одразу це зрозумів з того, як Карен напружила спину й опустила очі. Відгородилася. Якщо, заходячи в кабінет, вона ще не була певна, то вийде вже з твердим переконанням.

Прощання Карен Гедлер було сухе, як навколишні лани.

— Скотт Вітлем, — мовив Рако. — Чорт. Чорт! І все сходиться?

— Так. Сходиться. Вчора ввечері я дізнався, що він має слабкість до азартних ігор… — Фок переповів йому те, що почув від Макмердо. — Ось що мене й наштовхнуло на думку. Після слів Макмердо я збагнув, що весь цей час ми