Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

13.1

У першій книзі, яку вона дістала, як вони й припускали, нічого схожого на потрібний амулет не знайшлося. Лера дістала ще одну книжку. На відміну від інших, вона була без твердої палітурки та написана від руки.

Відкривши навмання сторінку дівчинка почала уважно її вивчати. На лівій стороні був портрет жінки з чорним довгим волоссям. Лера вже хотіла перевернути сторінку, але раптом помітила на грудях у жінки з портрета щось блискуче. Спочатку їй здалося, що це якась брошка, але потім вона помітила великий ланцюжок. Сумніви відпали — то був масивний медальйон. Оброблений золотом, з великими різнокольоровими каменями, які блищали навіть на сторінці. Лера ледве розібрала слова. Половина букв була вже затерта.

«Ка...н... Ро...»

Нижче говорилося: «Амулет стихій може існувати тільки якщо є чотири його частини: вогонь, повітря, вода та земля. Відомо, що довгий час він належав сім’ї Роун. У центрі його знаходиться п'ятий елемент — ефір, який посилює інші камені. Амулет було знищено незадовго до того, як Морл зайняв трон».

Лера машинально перевернула ще кілька сторінок. Обличчя чоловіка, якого вона бачила у своїй книзі, постало перед очима. Тепер до неї прийшло розуміння, чому «Ала ін Рал» відкрилася саме на ньому. Вони були пов'язані!

— Ось подивись! — Лера передала книгу Андрію.

Ця інформація давала їм небагато. Де шукати інші частини амулета вони не знали.

 Дощ закінчився лише за годину. Весь цей час діти ходили від стелажа до стелажа, щось шукали, записували.

— Зовсім забула! — стукнула себе по лобі Лера. — У мене в кімнаті лежить книга! Там точно має щось бути! Так, точно є!

Андрій тяжко зітхнув.

— А раніше сказати не можна було?

Дорогою до гуртожитку Вольфрама Лера, не перестаючи, думала, що їй робити далі. Пошуки амулета подобалися дедалі менше, але залишати Андрія їй не хотілося. Наскільки все було простіше, якби він знав, що вона племінниця Мерліна. Якби Андрій зрозумів, про що вони говорили із драконом… Цікаво, як на це відреагували б її друзі?

Перестрибнувши через сходинку, Лера побігла до своєї кімнати за чарівною книгою. За хвилину вона вже повернулася назад у вітальню. Поклавши книгу на стіл, дівчинка поставила питання. Як минулого разу не вийшло, довелося шукати самотужки.

Пошуки зайняли десять хвилин. Але навіть коли вона знайшла потрібну сторінку, на неї чекало розчарування. Половина тексту знову була стерта, щоправда, тепер здавалося, що це було зроблено спеціально. Натомість з'явилася нова загадка.

Я глибоко мене не знайти.

Я високо, давай долети.

Ти оступившись, назад не вернеш

Ступаючи на південь свій шлях не збагнеш.

 

Прекрасною з прекрасних звуся тепер я

Ось тобі воля моя:

Іди дуже тихо, не  поспішай.

Знайди дивний будинок і там пошукай.

 

Пройди ти на північ кроків тринадцять.

Не думай, не бійся, спустися сімнадцять.

 

Не бійся, все чесно, мене ти знайдеш.

З темних вод ти мене забереш.

Впізнаєш, почуєш мої ти слова.

Моя таємниця це чиста вода. 

Лера підвела очі від сторінки.

— Знову самі загадки. — фиркнув Андрій.

— Ну, дещо зрозуміло! Наступний елемент — це вода! Цікаво… Раніше цього вірша й близько не було!

— Він щойно з'явився?

— Таке теж можливе! Може, коли буде розгадана ця загадка, ще щось відкриється! — припустила Лера.

Андрій підвівся з крісла та підійшов до вікна. Лера перевернула сторінку, а потім вирішила закрити книгу. Тепер вона була їм не потрібна. Дівчинка вже майже закрила «Ала ін Рал», як раптом, ніби поривом вітру, книга різко відкрилася і почала перегортатися сама. Від несподіванки Лера скрикнула. Андрій рвучко обернувся.

Лера подивилася на сторінку з королем Морлом. Дівчинка розгублено кліпнула. «Я ж це вже читала». — подумала вона. Раптом її увагу привернули слова, що з’явилися на її очах унизу сторінки. Прочитавши новий текст, Лера відчула, як земля зникає у неї з-під ніг.

«28 жовтня 1996 року король Морл, разом із сестрами, частиною легендарного війська Смерті та сотнею рунр, здійснив напад на Землі. У цій битві загинуло багато чарівників. У тому числі Рада та Альбрехт Шліман».

 Перед тим, як Андрій встиг щось помітити, Лера закрила книгу.

— Думаю, на сьогодні вистачить! — сказала дівчинка і попрямувала до сходів. Відвернувшись, щоб Андрій не побачив її сліз, Лера кинулась у коридор.

Зачинивши двері у кімнату, дівчинка повільно присіла на ліжко. Відкривши ту саму сторінку, вона знову прочитала весь текст. Тієї ж миті прекрасні риси зникли. Тепер це було обличчя вбивці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍