Читати книгу - "#Галябезголови"

Вступив до обителі послушником. Святий отець-настоятель так мене хвалив! Так хвалив! Казав: брате мій, Юрію, ти створений, аби стати ченцем! Скоро ми з братією розкриємо для тебе свої обійми і приймемо до своїх лав, а Господь те давно зробив.

— І чому ти, раб Божий, у глухому селі опинився, якщо ченцем стати збирався?

— Отець-настоятель мені особливе випробування наказав пройти.

— Яке? Бухати?!

Юрко голову опустив, зітхнув.

— У мене друг у монастирі був. Помер… От я і вирішив пом’янути його.

— Ну, то таке… — байдужо сказав Гашинський. — Так що за випробування?

— Нести віру поміж звичайних людей у звичайному житті.

— Теж мені випробування! — їдко усміхнувся Льоня, зиркнув на Гашинського. — Шефе, він заливає!

— Та ясно, що заливає! — Гашинський завівся з півоберта. — «Віру!», «Поміж люди!» Де ти у цій дірі людей побачив, придурку?!

— У тебе хоч книга яка релігійна є, чмо ти болотне? «Біблію» маєш? — підгавкнув Льоня.

— «Біблія» була. Отець-настоятель подарував.

— І де вона?

— Дівчині віддав, — відповів Юрко миролюбиво, як і належить відповідати кандидату у ченці. — Їй вона потрібнішою була.

— Якій дівчині? — нардеп примружив очі. Глянув на Юрка уважно.

— Не знаю її імені. Знаю тільки, що бідаха збилася зі шляху. Їй слово Боже потрібніше, ніж мені.

— А бідаха з котом була. Так? — Гашинський ще прискіпливіше уп’явся очима у Консуматенка.

— Звідки ви знаєте? — відверто здивувався Консуматенко.

— Ти глухий? — заверещав Гашинський. — Я тобі сказав, алкашу ти вонючий! Я знаю все! І я зараз — твій Бог, бо ти, суко, зараз у мене випробування проходиш! І якщо не пройдеш — отоді прямим шляхом до свого Бога і попхаєшся!

— Та прошу, питайте! Я ж — усією душею хочу вам допомогти.

— Кіт був у цьому ошийнику? — Гашинський дістав з кишені жовтий шкіряний ошийник, крутив перед носом Юрка. — У цьому? Чого мовчиш?

— А він наразі аналізує, як далі викручуватися! Бо розуміє, що у його дружка козелецького ми теж побували! — сказав Льоня, ніби у мізки Юркові прослизнув. — І він нам багато чого розповів!

— Про дівчину розказуй! — наказав нардеп.

— Вона мене найняла, — ляпнув Консуматенко зопалу. Завмер.

— Що?! — Гашинський уже ледь стримувався. — Ти що мелеш, йолопе?

— Мені гроші потрібні були. На бензин і на шматок хліба. Бо коли я з обителі пішов до людей віру нести, то вирішив, що треба їхати у глухе село і відроджувати його через віру. Спочатку хату знайти, де би можна було храм облаштувати, потім людей зібрати навколо ідеї відкрити новий храм…

— Ти про дівчину мав розповісти! — гаркнув Льоня.

— Ви самі засумнівалися у тому, що мені потрібні були гроші! — відповів Консуматенко. — А я геть бідна людина. Автівку не міг поставити на платну парковку, тому лишав її у дворі неподалік монастиря.

— На Печерську?

— На Печерську! І от на початку березня приходжу я по автівку, аж до мене дівчина підходить.

— Що за дівчина?

— Симпатична така, худенька. З сумкою і кейсом.

— А що в кейсі? У сумці — що?

— Звідки мені знати? Дівчина сказала, що дасть мені п’ятсот доларів, якщо я відвезу у Бровари.

— У Бровари? За п’ятсот баксів?

— Знаєте, як я зрадів! Я ж на ці гроші оцю хату купив! Храм тут облаштовуватиму! — Консуматенко вперто продовжував проводити духовно-релігійну лінію.

— А кіт? Кота, значить, у дівчини не було?

— Та ви дослухайте! Вона того ж дня виїхати з Києва хотіла, а я того дня ще мав до обителі повернутися. Кажу ж — друг помер. Відспівували… І кажу їй: можу тільки завтра.

— А вона?

— А вона каже: мені би сумку з кейсом десь лишити, бо важкі. А я їй кажу… — Консуматенко завмер, бо з гордістю готувався розповісти про свою найголовнішу таємницю. — А я їй кажу: залиш свої речі у багажнику моєї автівки.

— Що?! — обурився відвертій дурні Льоня.

— Що?! — скривився Гашинський. — Ти нас за дурнів тримаєш?

— От вам хрест святий! — Консуматенко перехрестився із щирою гордістю. — Кажу дівчині: залишай речі у багажнику. От побачиш! Завтра повернешся і знайдеш їх тут цілими і збереженими. У моєму багажнику твої речі, як у сейфі!

— І вона залишила?

— Так! — кивнув злодюжка. — Назавтра зустрілися біля автівки аж надвечір, от тоді вже дівчина з котом була. От у такому самому ошийнику, — тицьнув у ошийник, який Гашинський тримав у руці.

— І куди ти її відвіз? У Бровари? Адресу запам’ятав? — спитав Льоня.

— Бровари ми оминули, бо у дівчини плани змінилися. Вона спочатку хотіла у Броварах ветеринара знайти, бо котові геть зле було. Ми на виїзді з Києва заправилися, і вона мене все підганяла: скоріше! Щоби встигнути кота до лікаря довезти. Так кіт помер, коли ми тільки з Києва виїхали.

— Мурчик помер? — печально спитав Гашинський.

— Помер. Дівчина його закопала, тільки ошийник перед тим зняла. Я вже у Козельці помітив, що ошийник у салоні валяється.

— А дівчина де ділася?

— Дівчина вийшла за Броварами на Чернігівській трасі.

— Де саме вийшла?

— Та просто на темній трасі! Я ще подумав: оце все не просто так! Подумав: зараз її інша машина підбере! Бо за нами якась автівка увесь час їхала. Фарами мені очі сліпила через дзеркало заднього огляду.

Консуматенко замовк, потер долоні, бо померзли у нетопленій хаті. І намацав під рукавом светра на власному зап’ястку годинник — дорогезний чоловічий PATEK PHILIPPE, який він поцупив з квартири старої жінки. «Мені кінець…» — стукнуло у скроні. Зиркнув на небезпечних гостей зацьковано. Натягнув рукави аж на долоні.

Гашинський сидів на табуреті, супив чоло, втупившись поглядом повз Консуматенка в одну точку. Його помічник, навпаки, із підозрою дивився на злодюжку.

— А тепер давай твою казочку розбирати по кісточках! — сказав.

— Давайте… — обережно відповів Консуматенко, хоча хотів тільки одного: до жабки! До чарівного рідненького «міні-купера», бо у цю страшну годину вірив: автівка врятує його.

— Щодо дівчини! Ти з нею два дні спілкувався і не запитав, як її звати?

— Вона назвалася Галею, та я думаю, то