Читати книгу - "Тарас Бульба"

же остатись дід дурнем, як з усіх боків заіржали, загавкали, захрюкали всякі морди: «Дурень! Дурень! Дурень!»

— А, щоб ти перелопалось, диявольське кодло! — скрикнув дід, заткнувши собі пальцями вуха.

«Ну, — думає, — відьма підтасувала, тепер я буду сам здавать». Здав, засвітив козиря; подивився на карти: масть хоч куди, і козир є. Перше діло йшло як не треба краще; тільки ж відьма суне — п’ятерик з королями! У діда на руках самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнув королів козирями!

— Еге-ге! се вже не по-козацьки! А чим ти б’єш, земляче?

— Як чим? Козирями!

— Егеж, може, по-вашому се й козирі, тільки по-нашому - ні!

Зирк — справді проста масть. Що за дідько! Прийшлось удруге бути дурнем, і диявольське кодло почало знов драти пельку: «Дурень! Дурень!», так що аж стіл ходором ходив, і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав уостатне. Знов іде добре. Далі відьма знов п’ятерика; дід побив його і набрав з колоди повну руку козирів.

— Козир! — крикнув він, ударивши по столу картою так, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простої масті.

— А чим се ти, стара чортяко, б’єш?

Відьма підняла карту: під картою була проста шостака.

— Ач, диявольська мана! — мовив дід і з досади вдарив по столу кулаками щосили.

На щастя, у відьми була погана масть; а у діда, як на той час, трапились пари. Почав набирати карти з колоди, тільки — ані способу: дрантя таке лізе, що дід і руки опустив. А в колоді більше ні одної карти. Походив уже так, не дивлячись, простою шостакою;

відьма прийняла. «От тобі й на! се що? Еге-ге! мабуть, щось воно та не так!» От дід карти нишком під стіл, та й перехрестив; зирк — аж у нього на руках туз, король, валет козирьовий, а він замість шостаки пустив кралю.

— Ну, дурень же й я був!.. Король козирьовий! Що — потягла? Га? Кошача мордо!.. А туза не хочеш? Туз! валет!..»

Грім пішов по пеклу; відьму напали корчі, і — звідки не взялась шапка — бух дідові прямісінько в очі!

— Ні, сього мало! — крикнув дід, підбадьорившись та надівши шапку. — Коли зараз не стане передо мною мій козацький кінь, то от побий мене грім на сьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас усіх! — та вже був і руку звів, коли се зненацька загуркотіли перед ним кінські кістки.

— От тобі твій кінь!

Заплакав бідолаха дід, як мала дитина, дивлячись на ті кості. Шкода старого товариша!..

— Дайте ж мені хоть якого-небудь коня вибратися з вашого кубла!

Чорт ляснув гарапником — огир, як огонь, заграв перед дідом, і він, як птиця, вилетів наверх.

Одначе страх обняв діда дорогою, коли той кінь, не слухаючи ні гукання, ні поводів, скакав через провалля та болота. В яких тільки місцях він не був — просто аж дрижаки проймали при самій розповіді!

Глянув дід якось собі під ноги — і ще гірше злякався: провалля! круча страшенна! А диявольській скотині ні гадки: просто через те провалля! Дід — держатись; коли де тобі! Через пеньки, через купини полетів сторч головою в провалля і так гепнувся на дні об землю, що здалось, мовби й дух вибило. Принаймні, що тоді з ним діялось, нічого не пам’ятав і як прочумався та трохи обдивився, то вже розвиднілось зовсім; перед ним мріли знайомі місця, і він лежав на стрісі своєї хати.

Перехрестився дід, як зліз додолу. Що за чортів батько! Які тільки з чоловіком чудасії діються! Зирк на руки — всі в крові, подививсь у бочку, що стояла стромко з водою — аж і обличчя теж у крові. Умившись гаразд, щоб не перелякать дітей, увіходить дід нишком у хату; коли дивиться — діти оступаються од нього, точаться назад та, жахаючись, показують йому пальцями, мовлячи: «Дивіться, дивіться, тату, мати, мов дурна, скаче!» І справді, сидить жінка, заснувши перед гребенем, держить в руках веретено і сонна підскакує на лавці. Дід, взявши її потихеньку за руку, розбудив: «Здорова була, жінко! чи ти здорова?» Вона довго дивилась, витріщивши очі, далі пізнала діда і почала розказувати, що їй снилось, ніби піч їздила по хаті і виганяла лопатою горшки, цебри, — і ще чортзна-що таке далі! «Ну, — каже дід, — тобі снилось, а я навсправжки бачив. Треба буде, як я бачу, освятити хату. Тепера ж мені ніколи». Сказавши се та одпочивши трохи, дід добув собі коня і вже не ставав ні вдень ні вночі, аж поки не доїхав до місця та не віддав грамоти самій цариці. Там дід набачив усяких див, що стало йому розказувать надовго після того: як повели його в палати, такі високі, що якби хат десять поставити одна на одну, і тоді, може, вистачило б. Як він був заглянув у одну кімнату — нема, у другу — нема, в третю — ще нема, в четвертій навіть нема, та аж у п’ятій уже, зирк — сидить сама, в золотій короні, в сивій новіській свитці, в червоних чоботях і золоті галушки їсть. Як звеліла насипать йому повну шапку «синицями», як... та всього й згадати не можна! Про ту ж мороку свою з чортами дід і думати забув, і коли траплялось, що хто-небудь згадував про се, то дід мовчав, ніби то не до нього приходилось, і великої труднації стоїло впросити його розказати про все, як було. І вже, мабуть, за покуту, що не похопився зараз після того посвятить хати, з старою кожнісінького ранку, якраз в той самий час, диво робилось, та й годі. За що не візьметься, ноги починають своє, і от так і тягне піти навприсяди.

Лі инувся останній день перед Різдвом. Настала 1VX зимова, ясная ніч. Виглянули зірки. Місяць величаво виплив на небо посвітити добрим людям та всьому мирові, щоб весело було всім колядувати та Христа славити'.

Ніч проти Різдва

Підморожувало дужче, як ізрання; але зате кругом було