Читати книгу - "Olya_#1"

в ріалтаймі.

… За ним в тіні також міцна білобриса жіночка в подібному стрітстайлі — фальшиві «дизайнерські» шальвари, чорна маєчка з фіолетовою бабкою Paradise Inside…

— Це Ласка, хай колись розкажу…

І раптом Макс/Оля помітив/помітила дівчину, що стояла спиною до стінного екрану.

— Ось вона…

Вона була в красивій напівпрозорій вечірній сукні, блідо-зеленій, може, навіть брендовій… Сукня тонко облягала її стать і фосфорично поблискувала тьмяними візерунками біолюмінесценції, а вишукано вкладені світло-каштанові пасма невимушено спадали на оголену спину. Терористка обернулась і зробила нетвердий крок до столика, якось немов ослабло похитнувшись на високім підборі надпрозорої туфельки.

Вона вийшла під мляве світло, і Макс стрепенувся… стрепенувся б, аби не був у Олиному тілі, вірніше — в її спогадах… Спочатку він жахнувся її лиця. Воно було якесь вицвіле, зів’яле, нерухоме, мов маска, і піт котився по ньому зливою, проступав дрібним бісером на чолі, скочувався по впалих щоках — великі тяжкі краплини поту. Губи її були бліді-бліді, мов дві великі гусені, а очі… Спочатку Максові здалося, що вони закривавлені. Лише через хвилю він роздивився, що вони страшенно запалені — білків було геть не видно, суцільні криваві судинки, припухлі повіки нависали над ними, мов саван…

— Здравствуйте! — кволо, хрипло протягла вона російською.

І повільно… страшно… розтягла губи в напівусмішці — губи натужно тяглися й дрібно дрижали, і врешті в лівому їх кутику виступила краплинка крові.

— Я еще никогда…

Краплинка росла й покотилась вниз.

Вона з зусиллям підняла правицю і змахнула краплинку світло-зеленим напульсником-контролером сукні, швидким рухом приклала пальці до чола і на якусь невловиму мить прикрила припухлі повіки.

І знов всміхнулась губами-гусіньми, товстими трупними червами…

— …Не была в Смоленске, здесь сколько всего…

Піт зливою, піт градом… Крап, крап…

— …Интересного. Просто…

Легке запаморочення, погляд поплив.

Усмішка, мов тріщина в лиці.

— …Дух захватывает!.. Не думала, что бывают…

Захлинулась, і маска зобгалась у страшну гримасу.

Всього на невловиму мить.

— … Такие большие города — просто фантастика!.. Вы Оля, да?

Втягла повітря з ледь вловимим свистом. І відповіла, немов сама собі:

— Оля…

Видихнула, і маска лиця на мить освітилась таким невимовним болем, що здалося — вона зараз закричить. Але вона знов усміхнулась, усміхнулась ще ширше. Двома трупними червами.

А між них червоніло — ясна стікали кров’ю.

— Меня зовут Кира.

І раптом несподівано, на якусь невловиму мить… усе в ній немов погасло, і в Макса/Олю втупились дві пусті скляночки, два муляжі. Та й ті, здавалось, ось-ось луснуть і засочаться кров’ю.

— Кира Арзамасова. Для вас просто… Кира.

І вона простягла до Макса/Олі руку.

Дрім спинився.

— Чорт… що з нею? — спитав в ріалтаймі Макс, дивлячись на застиглу Кіру.

— Вона накачалась анабіотиком, — сухо одповіла Оля.

— Анабіотиком? Це ж…

— Так, це коректна назва «ін’єкції смерті».

— Це отрута.

— Ще й яка!.. Вона нищить її судини, внутрішні органи, нервову систему — випалює її зсередини. Навіть не уявляю, який це диявольський біль!..

— Чорт…

— Вона — живий мрець.

— Але навіщо?..

— Щоб ми її не зламали. Усі її комунікаційні, навігаційні та подібні імпланти стовідсотково попередньо ампутовані, отож зламати її ми можемо лише «агентурно» — ботами… Але будь-які боти покрешатся у тому диявольському бульйоні…

— Чорт…

— Подивись на той келих…

Оля підсвітила прозорий келишок на столі.

— Там електроліт. Вона буде дудлити його весь час розмови… аби вповільнити свою руйнацію.

Оля прокрутила дрім — ось вони вже сидять за столом, і обезсиліла терористка відсьорбує й відсьорбує з келишка, залишаючи на його прозорій поверхні скривавлений слід своїх губ-черв’яків…

— Чорт забирай… А як… вона вижила?

- Її будуть відкачувати після зустрічі — у них стовідсотково вже чекає реанімаційна команда… Але й це ще не все. Як ти думаєш — навіщо вона так вчинила?

— Ти ж сказала — щоб ви її не зламали.

— Формально так. Але насправді ми їх усе одно хакнули, усіх трьох, дивись…

Оля прокрутила дрім, і Макс краєм ока побачив, як зарослий смаглявий хлопчина в дешевій діловій сорочці глибоко затягується інгалятором та випускає барвисту хмарку пару… а тоді двічі неуважно прокашлюється, ледь нахилившись над столом.

- Імран змоделював якихось із біса стійких ботів і заразив їх усіх ними «респіраторно»… Тих двох хакнув без проблем, і Кірочку частково також.

— То… вона дарма ризикувала?

— Аж ніяк. Вона травилась не для того, щоб від нас щось приховати чи не дати нам залізти в її голову, не дати нам взяти над нею контроль… а для того, щоб ошелешити нас на самому початку, ввести в ступор. А потім повести розмову в потрібне їй русло. І це їй вдалося — в усякому разі, якщо говорити про мене…

- І що було потім?

— Ну не знаю… Імран сказав, що я все класно зробила. Я йому не вірила… Ну, але зрештою — нам тоді вдалося домогтися свого, хоч і не одразу. Та і з нею ми також пограли — тягли розмову, скільки могли, вона вже стала відключатись, а ми все тягли…

Оля засміялась.

— Кеш та Ласка винесли її на руках — вона знепритомніла.

— Нічого собі…

— Але вона ні разу не скрикнула, не застогнала… Чорт, як же це з біса боляче — я б так ніколи не змогла…

Вона зітхнула і прокрутила дрім трошки назад.

Лице напівмертвої, роз’їденої зсередини терористки. Маска її лиця. Безсилі руки на скляночці. Трупні черви губ. Рясний піт, нерухоме лице, тріщина посмішки. Залиті сльозами скляні муляжі…

16.

— Fuck!.. — випалив Макс, від’єднавшись від дріму і крутнувши головою. — То в чому полягає проблема? Я вже зрозумів про це чудовисько, але… що змінилось? Що ти дізналась від тих партизан?

— Важко сказати… — задумалась Оля. — Нічого конкретного, але… Судячи з їхніх обмовок і…

Вона потрусила перед лицем інєктором-мутантом і відправила його в багажник.

— Словом — вони просили дещо перевезти, але б’юсь об заклад, що це не «лід», а «мумія»…

— Мумія?

— Дідько… — вона поморщилась. — Ну ти ж не знаєш, що таке «органічний носій»? Словом — аби тебе сильно не грузити, скажімо, це коли інформацію записують на людський організм, попередньо ввівши в анабіоз…

Вона помовчала.

— Стирається все включно з особистістю, лишаються найпримітивніші функції…

Зиркнула на Макса своїм вовчим поглядом і різко опустила очі.

- І от для них це найпростіший спосіб переправки великих масивів інформації, бо на лід тут уся техніка пищить, як скажена, а так…

Знов задумалась і закуталась у светр.