Читати книгу - "Olya_#1"

class="p1">— Дивно ось що — зазвичай вони торгують софтом із нами, а тут ні — вони мали на увазі щось інше. Не можу зрозуміти, що — ці два чижики самі не знали до пуття… Але мені це дико не подобається, і це пов’язано з Кірою — цього достатньо.

Вона немов щось обдумувала і врешті зважилась.

— Ми не полетимо зараз на Смоленськ-основний.

— А куди?

— На Біосферу-1, я хочу декого навідати…

— Це отой відомчий космодром Paradise Inside?..

— Так, — кивнула вона.

— Ти хочеш навідати… своїх старих знайомих? — обережно поцікавився Макс.

— Так, якщо вийде. Я вже давно не…

Вона якось дивно зиркнула на своє фальшиве тату-маячок.

Якось…

Журливо?

— Hozyajskij kreker — це з глузду з’їхати!..

Зітхнула.

— Знаєш, поки я перетирала з тими вояками, то немов…

Зиркнула йому в очі. Вже не як те звірятко, а відкрито, довірливо, щиро.

Беззахисно?

— Мені здалося, наче цих п’яти років не було, і я знову, як і тоді…

— Ти пошкодувала? — прямо спитав Макс.

Для будь-якої нормальної людини це питання прозвучало б дико… За чим вона могла пошкодувати? Що вона більше не російський апатрид із такого світового звалища, якого і в колоніях годі знайти?.. Громадянин ООН, спеціаліст Skytek — навіть його всемогутня матір вважала її тепер достойною для нього, Макса, пасією… За чим вона могла шкодувати? За тим колишнім життям, яке й життям назвати годі?..

Але Макс вже наскільки добре знав свою Олю, що питання аж ніяк не видавалось йому безглуздим.

— Пошкодувала за тим… колишнім життям? — уточнив він.

— Ні, — твердо хитнула вона головою.

— Я розумію, — почав він невпевнено і недоладно хихикнув, — там ти була… крутою бандиткою і…

Але вона його перебила.

— Не була я ніколи ніякою бандиткою, — ослабло махнула рукою. — Я просто слухалась їх усіх і робила, що вони скажуть.

Нахмурилась.

— Я просто… думала, що так треба.

Видно було, що ці слова даються їй вкрай нелегко.

— Думала, що… Я просто любила тата і думала, що чиню правильно.

Вона видихнула.

— Але я зовсім не шкодую… і не хотіла б повернутися туди. У ті часи.

— Зовсім? — Макс запитально зиркнув.

— Так, адже… — затнулась, а тоді мовила просто і щиро, — там не було тебе.

І дивилась на нього відкрито, беззахисно.

«…Відкритись йому, стати беззахисною перед ним, відкрити йому свою душу і хай він що захоче з нею, те й робить, відкрити…»

Він же просто обняв її за плечі, і згріб в оберемок, і притулився до неї.

17.

Ліси відступили. Оля значно прискорила мобіль, і він мчав тепер під самими хмарами, а внизу під ним розстилались сніжно-білі прямокутники продовольчих комплексів, артерії інформаційних ліній, шипи стаціонарних охоронних веж… Скоро їхній «додж» наблизився до мерехтливої смужки гравітаційної магістралі, круто знизився і влився в неї, доєднався до густого потоку автоматичних контейнерів та поодиноких авіабусів з фіолетовими бабками на бортах.

Прямокутники комплексів тяглися й тяглися внизу справа і зліва од траси — більші й менші, нижчі й вищі, але всі дивовижно симетричні, прилаштовані одне до одного в таку собі акуратну кладку, їм кінця-краю не було, а контейнери та буси то знижувались над ними, то відлітали з них, вливаючись у трасу… Сама ж траса врешті почала карколомно вихилятись і наостанок заломила крутий віраж — показались вузлуваті енергоприйомники, куполи та посадкові смуги чималого космодрому; мобіль вирвався з потоку магістралі і знизився над широкою парковкою для малогабаритного транспорту на даху одного з крайніх ангарів.

— Приїхали, — вивела Олі і неохоче вивільнилась із Максових обіймів.

Вона вилізла з мобіля і підійшла до краю парковки, солодко потягуючись, Макс рушив слідом. Сніжно-білі прямокутники комплексів тяглись в далечінь, а магістраль мерехтіла над ними гірляндою. Мініатюрна кулька патрульного дрона підлетіла до Олі й зависла перед її обличчям, мигнувши вічком об’єктива.

— Брись! — гаркнула вона на неї, і та, смішно крутнувшись, шмигнула геть.

— Що тепер? — спитав Макс.

Оля на те лиш задумливо здвигнула плечима і знов закуталась у светр, пройшлась попід рядом інших мобілів, що громадились на парковці, розчепірившись на маленьких лапках шасі. Макс натомість задивився на контейнери, що знижувались над комплексами, озирнувся на групи людей, що снували по парковці в біластих лабораторних комбінезонах з ядуче-фіолетовими бабками на спинах, тоді перевів погляд на чималий блакитний авіабус, що саме знижувався над парковкою…

— Сер… — почув він писклявий голосок звідкись знизу і обернувся.

Перед ним стояла невелика шеренга малих дітей у блакитних комбінезонах із жовтими чотирьохзначними номерами з правої сторони грудей. Дітям було років по десять, не більше, вони стояли парами одне за одним — спереду якраз стояла пара з білобрисих хлопчика та дівчинки, і Макс, вірогідно, загороджував їм прохід.

— Даруйте, сер… — ще запопадливо пропищала дівчинка і акуратно обійшла Макса — решта шеренги потяглась за нею, не швидко і не надто повільно, якимсь напрочуд злагодженим вивіреним кроком. Діти вишикувались скраю парковки і так і стояли там — шеренгою. Макс простежив за їхніми поглядами і побачив, що блакитний бус уже розчепірив лапки й заходить на посадку. Між тим до шеренги дітей підлетіло одразу з десяток мініатюрних дронів — вони почали літати навкруг них і вельми безцеремонно обмацувати сліпучими променями сканерів…

— Зміна, — прокоментувала Оля у Макса з-за спини.

— Що?

Він обернувся — вона стояла, обіпершись об чийсь мобіль і склавши руки на грудях.

- Інтернатівська зміна, дивись…

Вона кивнула на бус — той уже приземлився і розкрив черево. Як виявилось, це був, імовірно, вантажний бус — конструкція підчеревного відсіку була явно не пасажирська. Але раптом по трапах стали збігати діти в таких самих блакитних комбінезонах, як і ті, попередні. Ці вже не йшли, а саме бігли, хоча і так само крок у крок — рівною шеренгою. Збоку від них таким упевненим півкроком ішла й довготелеса чорношкіра жіночка в такому ж синьому комбінезоні, лише без номера.

— Не розтягуйтесь! — прикрикнула вона на них. — Поторочі… Нічна зміна — на борт — марш, чого вилупились?!

Діти, що стояли шеренгою під черевом буса, тут же злагоджено розвернулись і побігли по трапах всередину… Тут бо Макс і розгледів, що на спинах у них іще більші жовті номери — на всю спину.

— «Вісімдесят сім — тридцять шість», зараз догола роздягну перед строєм! — пролунав од ліфтової секції другий високий жіночий голос. — Ану бігом марш, хутко!..

Відти вже чимдуж неслась іще більша шеренга — трійками. І