Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Вони сиділи довго, не поспішаючи, смакуючи кожну мить. Пиріг на столі зник, а в повітрі зависла ніжність, яку не можна було описати словами.

— Ви залишитесь у нас на ніч? — запитала Наталя.
— Якщо можна, — відповіла Софія, поглянувши на Даміра.
— Звісно, я приготую кімнату, — усміхнулась тітка й підморгнула Софії.

Цей вечір був початком. Тихим, родинним, справжнім.

Вони лежали в тиші, у кімнаті, що пахла чистою білизною, деревом і чимось домашнім, затишним. М’яке світло лампи падало на обличчя Софії, і Дамір не міг відірвати погляду. Її волосся розсипалося по подушці, очі повільно закривались від втоми, але ще тримались за останні хвилини розмови.

— Софіє, — його голос був тихим, майже пошепки, — я думаю про те, чого мені завжди бракувало. Я любив Аріну з першого погляду, але був молодим, не готовим. А тепер… тепер я готовий. Я хочу ще дітей. Від тебе.

Софія затамувала подих. Її серце стислося, мов підхоплене хвилею. Вона повільно повернулася до нього, її очі наповнилися блиском і чимось ще — глибиною, ніжністю, страхом і мрією водночас.

— Ти певен? — прошепотіла вона.
— Абсолютно. Я хочу не просто бути з тобою. Я хочу бачити, як наші діти ростуть у любові. Я хочу родину. Таку, яку ми створимо самі. Без брехні, без зрад, без болю. Тільки ми.

Софія не відповіла одразу. Вона підвелася трохи, поглянула йому в очі — глибокі, щирі. І тоді з її губ злетіло тихе:

— Це найкраще, що я чула за все своє життя.

Він пригорнув її до себе, її голова знову вмостилася на його грудях, а тиша між ними більше не була пустотою. Вона була спокоєм, початком і надією.

На подвір’ї стояла тиха ранкова тиша. Птахи співали свої перші пісні, а свіже повітря наповнювало все навколо спокоєм. Дамір допомагав тітці Наталії переносити сажанці кущів та дерев, які вона купила напередодні, а Софія залишилась з Аріною на дерев’яній лавці під вишнею.

Дівчинка зосереджено крутила в руках маленьку гілочку, наче збиралася з думками.

— Софіє, — тихо почала вона. — Ти не злишся, що я люблю маму?

Софія м’яко всміхнулась, легенько взяла Аріну за руку.

— Звісно, ні. Мама — це мама. Її не перестають любити, якою б вона не була. Я поважаю твої почуття, мила моя дівчинко.

Аріна зітхнула і на мить замовкла.

— Просто з татом мені якось… тепліше. Безпечно. Він завжди слухає. А ти… ти така ніжна. І коли ти поруч — мені добре. Я не знаю, як це пояснити.

Софія відчула, як у грудях щось зворушливо защеміло. Вона обійняла Аріну за плечі.

— Ти не мусиш нічого пояснювати. Але якщо ти захочеш… якщо ти дозволиш… я завжди буду поруч. Я любитиму тебе так сильно, як тільки здатне моє серце. Не як чужу дитину — як свою.

Аріна подивилась на неї широко розплющеними очима, потім притулилася щокою до Софіїного плеча.

— Тоді залишайся назавжди.

У цей момент з-за рогу з’явився Дамір із кущем смородини, і, побачивши їх двох, зупинився — в його очах блищала гордість і щастя. Вперше за довгий час він бачив свою доньку спокійною, відкритою, щасливою.

Дамір зупинився на мить, не наважуючись порушити той щемливий момент. Він стояв у кількох кроках, ледве дихаючи, аби не злякати тишу, в яку обгорнулася його душа.

Слова Аріни проникали в нього, наче теплі промені сонця — «Тоді залишайся назавжди». Від них у грудях щось стислося, а очі наповнилися вологістю. Він бачив, як Софія схилила голову до дівчинки, як її пальці лагідно ковзнули по тонкому плечику, і зрозумів — усе, що він шукав у житті, зараз сидить на цій лаві.

— Ви дві мої любові, — тихо мовив він, підходячи ближче. Його голос тремтів, але був наповнений щирістю. — Я навіть уявити не міг, що колись побачу вас двох разом і відчую такий спокій.

Аріна підняла очі й усміхнулася. Софія поглянула на нього з тією ніжністю, яка казала більше за будь-які слова.

— Ми вже сім’я, тату? — спитала дівчинка.

Дамір опустився навколішки перед нею, погладив волосся, а потім глянув на Софію.

— Якщо ви обидві згодні… то так. Ми — сім’я.

Софія мовчки кивнула. У горлі стояв клубок, а в очах світилися сльози — сльози любові, вдячності, надії.

Дамір обійняв Аріну, пригортаючи її до себе, а в іншу руку м’яко втягнув Софію. Троє сердець злилися в одне — у тихому, але глибокому обіймі, де не було минулого з болем, а лише теперішнє, наповнене любов’ю та прощенням.

Навколо панувала весняна тиша. Вітер лагідно гойдав гілки яблунь у саду, а сонце заходило за горизонт, залишаючи на небі ніжне золоте сяйво. Це був той рідкісний момент, коли час зупиняється, щоб дозволити щастю розквітнути. Аріні так сподобалося у тітки Наталії, що дівчинка буквально благала залишитися ще хоч на один день. Звісно Дамір з Софією не змогли їй відмовити. 

— Я хочу, щоб це ніколи не закінчувалося, — прошепотіла Софія, торкаючись чола Даміра.

— Воно й не закінчиться, — відповів він. — Це лише початок.

Аріна, притулившись до них, посміхнулася — щиро, як тільки може посміхатися дитина, яка відчула себе в безпеці. Її маленька рука стиснула долоню Софії, і та зрозуміла: це її місце. Тут, поруч із ними.

У той вечір, за великим дерев’яним столом на веранді, освітленій м’яким світлом лампадок, вони вечеряли разом. Сміялися. Пригадували. Мріяли. І кожне слово звучало, як обіцянка — бути, любити, залишатися.

Це була не ідеальна історія. Але це була справжня історія кохання. І вона завершилася там, де мало початись нове життя — з вірою, що попереду тільки світло.

Кінець