Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Глава 1

Березень 2017

Київ. Офіс Софії Вольської.

Кожна частина її офісу була продумана до дрібниць — сучасні меблі, елегантне оформлення, мінімалізм, який не лишав жодних зайвих елементів. Вся її професія, весь цей простір був таким же, чітким і обмеженим, як і вона сама — жінка, яка завжди тримала все під контролем. Її кар’єра, її успіхи, навіть думки — все було ретельно відсортоване та упорядковане. Але коли на порозі її кабінету з’явився він, цей порядок, ця рівновага раптом втратили сенс.

Дамір Ковнер. З його появою, з його присутністю все змінювалось. Вона відчула, як морозний вітер проник у кожну клітинку її тіла, і це було набагато сильніше, ніж будь-яка зима.

Його погляд — це було те, що одразу вразило її. Холодний, проникливий, він проникав глибше за шкіру. Він оглядав її так, наче вона — просто частина інтер’єру, яку можна оцінити і відкласти. Він дивився, і вона відчула, як її власні стіни слабшають. Вона зажмурила очі на мить, намагаючись зібрати себе. Скільки разів вона чула це ім’я у колах знайомих, скільки разів у своїй голові повторювала: « У мене ніколи не буде справ з таким як цей Дамір»? Але зараз, коли він стояв тут, перед нею, всі ці принципи здавалися такими смішними. Життя завжди зводилося Софію з сумнівними людьми. 

У ньому було щось, що тривожило її, ніби він не просто чоловік із владною репутацією. Він був чимось набагато більшим, ніж те, що вона уявляла. В його погляді було неприборкане прагнення, наче він відчував, що може зламати все, що їй дорого. У його кожному русі була влада. Влада, яку він ніби носив у собі як невидимий остром.

Софія нахилила голову, не зводячи з нього погляду. Її погляд був холодним, але в її грудях невідомо чому забилося серце.

— Пані Вольська, — сказав він, і її прізвище звучало з його вуст, наче обіцянка та водночас загроза.

Вона не підняла очей, відчуваючи, як він просто чекає її реакції, як кожен його рух збільшував цю напругу, цю невидиму стіну між ними, яку їй доведеться зруйнувати. Він увійшов не просто як бізнесмен, який шукає адвоката. Він увійшов, як загроза — загроза для її контролю, для її твердої лінії, яку вона вибудовувала все життя.

Він сів напроти, його присутність наповнила простір важким, безпощадним натиском. Вона відчула, як його очі не просто зустрічаються з її, а проникають крізь неї. Вони, наче шукаючи, знайшли все те, що вона намагалась приховати.

— Мені потрібен адвокат, — продовжив він, і його голос був настільки спокійним, що вона ледве встигла зловити його підвищену інтонацію, де бриніло все: вишуканий цинізм, самовпевненість і, можливо, навіть презирство. — Але не просто адвокат, пані Вольська. Мені потрібна найкраща адвокатеса у нашому місті.

Її шкіра затремтіла. Вона не мала права реагувати так. Вона була професіоналом. Але, чорт забирай, як він вмів проникати в її душу лише одним поглядом.

Вона спробувала відволіктися, втримати дистанцію. «Ти сильна. Ти не боїшся його. Тепер ти взагалі нічого не боїшся», — шептала вона собі в голові, поки кожна клітина її тіла запалювалася від напруги.

— Я не працюю з такими людьми, як ви, — голос її був різким, як лезо ножа. Вона була сильна. Вона повинна була залишатися такою. І її слова стали холодними бастіонами, які відгороджували її від цієї глибокої тривоги, що раптово розгорнулася в її серці.

Він посміхнувся, але ця посмішка не досягала його очей. Вона була лише фальшивою маскою, яка обманювала лише тих, хто не знав, що таке страх. Але Софія знала. І тому ця посмішка змусила її серце швидше забитися.

— Ви навіть не хочете вислухати мої умови? — його голос знову змінився, ставши легким і нестримним, неначе сам впевнений в своїй перемозі.

Вона відчула, як її руки стиснулися в кулаки, але вона не дозволила своїм емоціям проявитися. Вона не могла дозволити собі втратити самоконтроль.

— Ви маєте репутацію… — вона замовкла, роблячи паузу, щоб набратися сил. — Я не працюю з тими, хто порушує закони. І я не буду грати в вашу гру, Ковнер.

Тепер він нахилився вперед, злегка стиснувши губи, а його погляд став ще пронизливішим. Здавалося, що його очі можуть прорізати будь-який бар’єр, зламати будь-які перешкоди, які вона виставляла.

— А що, якщо я скажу вам, що у кожної людини є те, що їй страшно втратити? У кожної, пані Вольська, — і в його словах не було погрози. Вони були запевненням. Переконанням у тому, що він може це знати.

Софія відчула, як щось важке стискає її груди. Її серце прискорилося, і в її голові спалахнула одна єдина думка: «Він знає».

Він не відповів, тільки подивився на неї, залишаючи після себе важке мовчання. Він не спішив. Він розумів, що ця зустріч лише початок.

І хоча вона намагалася залишитися незворушною, він вже розумів: вона знала, що його слова мали вагу. І це було те, чого вона не могла дозволити собі забути.

Софія залишалася непорушною, хоча її серце вибухало хвилями емоцій, які вона намагалася приховати під маскою професіоналізму. Її рука все ще тримала чашку з кавою, і тепер, коли вона почала повільно ставити її на стіл, Дамір спостерігав за нею з тим самим непорушним поглядом, що немов обирав кожне її слово, кожен її рух.

— Я не приймаю вашу пропозицію, пане Ковнер, — сказала вона твердим голосом, відчуваючи, як кожне слово дається їй із важкістю. Вона не була схильна до поступок. Тим більше — з ним.

— Ви не маєте права відмовляти, — його голос став ще глибшим, з відтінком холодної впертості, що прозвучала майже як наказ. Він не збирався відступати. Це була лише чергова тактика, аби її перемогти. І Софія знала це.

— Я маю право відмовляти! — її слова знову стали різкими, і її рука стиснула чашку так сильно, що майже здавалось, вона ось-ось її розіб’є. В її очах з’явився гнів, який вона намагалась приборкати. — І я не дам себе шантажувати вашим нахабним підходом! Ви думали, що можете прийти, і я просто скажу «так»?

Він посміхнувся, але його усмішка була холодною і безжальною. Цей чоловік знав, як обіграти кожного. І зараз йому було цікаво, скільки витримає ця горда жінка, яка чітко бачила свою мету. Він зробить все, щоб вона була його адвокатом.