Читати книгу - "Спокута сатани"

де він горів і догасав, немов червона вуглинка.

− Я мушу вертатися, − сказав він. − Треба віддати слугам розпорядження на завтра. Після цього я піду до своєї кімнати. Тож добраніч.

− Ви забагато клопочетесь; чи не можу я допомогти вам?

− Ні, не можете, − всміхнувся він. − Я завжди все роблю на свій кшталт − або не роблю взагалі. Спіть добре і вставайте якомога раніше.

Він кивнув і повільно пішов по вологій траві. Я стежив за його високою темною постаттю, доки він не ввійшов до замку; потім, запаливши свіжу сигару, я почав тинятись алеями, помічаючи де-не-де квіткові альтанки та вишукані, задраповані шовком павільйони, зведені в мальовничих куточках парків на завтрашній день. Я глянув на небо − воно було ясним, дощу нічого не віщувало.

Раптом − сам не знаю, навіщо, − я відчинив хвіртку, яка вела на дорогу, і, пройшовши кілька хвилин, опинився перед Лілія-котеджем. Підійшовши до живоплоту, я зазирнув через нього: у гарненькому старому будиночку було тихо, темно та порожньо. Я знав, що Мевіс Клер там немає.

Букети витких троянд, що висіли на стінах, наче дослухалися до навколишньої тиші, прагнучи почути її кроки. Навкруг зеленого газону, де я бачив її, коли вона бавилася з собаками, здіймались до неба високі снопи білосніжних лілей святого Йоанна; їхні чисті серця розкривались до зірок і до лагідного зефіру. Пахощі жимолості та лісової шипшини сповнювали повітря ніжною млістю, і коли я притулився до низької огорожі, неуважно дивлячись на довгі тіні дерев, − почав співати соловей. Божественні трелі «маленького темного друга Місяця» сріблястою мелодією лилися серед безмовності; і я слухав, доки очей моїх не пойняло слізьми. Досить дивно, що тієї миті я не згадав про мою наречену, Сибіллу Інше жіноче обличчя проносилося в моїй пам'яті − обличчя не вродливе, але ніжне, миле, осяяне глибокими, серйозними, дивовижно невинними очима, ніби обличчя нової Дафни, обрамлене містичними лаврами, що спадають з її голови.

Соловей співав і співав; легіт колихав високі лілеї, і здавалося, наче вони кивають голівками, схвалюючи пташину мелодію. І я, зірвавши біля огорожі рожеву гілку шипшини, повернув назад із важким серцем, із тугою, якої сам не міг збагнути.

Почасти я пояснив собі це почуття спізнілою скрухою, що моє перо завдало образи милій і талановитій власниці цього маленького будиночку, в якому усамітнено жили спокій і радість; але це було не все. Було щось інше в моїй душі − щось непояснюване, але невимовно сумне. Тепер я вже знаю, що то було, − але знання, як відомо, завжди приходить надто пізно.

Повернувшись до маєтку, я крізь дерева побачив в одному з вікон Віллосмірського замку яскраво-червоне світло. Воно мерехтіло, мов зловісна зірка, і я пішов на його блиск; долаючи звивисті стежки та широкі тераси, я наближався до замку. Паж, одягнений у червоно-золотий костюм, зустрів мене у вестибюлі та з шанобливим поклоном провів до моєї кімнати, де на мене чекав Амієль.

− Чи князь у себе? − спитав я його.

− Так, пане.

− Це на його вікні стоїть червона лампа, чи не так?

Амієль замислився, але мені здалося, що він крадькома посміхнувся.

− Мені здається, так. Лампа стоїть на його вікні, пане.

Я більше не ставив йому запитань.

− Добраніч, пане, − промовив він, і його пронозливі очі глянули на мене без жодного виразу.

− Добраніч, − відказав я байдужно.

Він залишив кімнату, ступаючи своєю звичайною котячою ходою, і, коли пішов, я, гнаний новим поривом огиди до нього, підскочив до дверей та замкнув їх; потім я прислухався з дивною нервозністю, затамувавши подих. Не було жодного звуку. Чверть години я перебував у стані напруженого чекання невідомо чого, однак у домі панувала спокійна тиша. Зітхнувши з полегкістю, я кинувся в розкішне ліжко − ліжко, гідне царя, задраповане дорогим гаптованим шовком, − і заснув.

Мені снилося, що я знову бідний. Бідний, але невимовно щасливий; я старанно працював у тісній кімнатці, увічнював на папері думки, які, я знав напевне, дадуть мені всесвітню славу і почесті. Знову я чув мелодії скрипки мого невідомого сусіди, але цього разу то були акорди перемоги й каденції радості, у яких не вчувалося жодної скорботної ноти. І в творчому екстазі, коли я писав, забувши і бідність, і горе, я чув крізь мої образи трель солов'я і бачив удалині янгола, що летів до мене на крилах світла, − янгола з обличчям Мевіс Клер.

XXIII

Ранок був ясний, безхмарне небо вигравало всіма чистими відтінками променистого опалу. Ніколи не доводилось мені бачити світлішого й прекраснішого видовища, ніж ліси й сади Віллосміру, залиті яскравим промінням весняного сонця. Серце тремтіло з гордощів, коли я оглядав свої розкішні володіння і думав, яким щасливим буде цей дім, коли Сибілла, моя незрівнянна Сибілла ділитиме зі мною його затишок і красу.

− Одначе, − сказав я неголосно, − нехай філософи говорять, що хочуть, але гроші дають людині втіху й могутність.

Лише слава дає ще більшу втіху − але чого варта слава, якщо людина надто злиденна, щоби скористатися з її плодів? Крім того, література втратила свій давній престиж: на її арені нині забагато газетних писак, що називають себе геніями, забагато малоосвічених дам-письменниць, «нових» жінок, переконаних, що вони так само талановиті, як Жорж Cанд або Мевіс Клер. А я − маючи Сибіллу, маючи Віллосмір, − спокійно можу зректись домагань літературної слави.

Я знав, що розмірковував сам із собою фальшиво; знав, що моє пристрасне бажання посісти почесне місце серед видатних людей світу є не менш сильним, ніж завжди. Я жадав інтелектуальної величі, могутності й блиску, завдяки яким мислитель стає силою, страхом і совістю країни, завдяки яким великий поет чи письменник так вирізняється з натовпу пересічностей, що навіть царі щасливі з нагоди скласти йому шану…

Але я не дозволив своїм думкам зупинятись на цьому недосяжному для мене прагненні − я хотів відчути всю радість теперішньої миті. Вийшовши зі спальні у цілком безхмарному настрої, я спустився вниз, щоб поснідати з Лючіо.

− Жодної хмаринки сьогодні, − усміхнено сказав князь, зустрівши мене в суміжній кімнаті з вікнами на галявину. − Свято має бути успішним, Джеффрі.

− Завдяки вам, − відповів я. − Ваші плани невідомі мені, алея певен: що б ви не зробили, ви зробите це добре.

− Ви лестите мені, − сказав він з невимушеним смішком. −