Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

26 липня об’єднані українські сили почали загальний наступ. Через три дні Запорізький корпус звільняє Проскурів, а січові стрільці — Чорний Острів. На 30 липня українські війська вийшли на річку Бужок та лінію Бар — Томашпіль, взявши великі трофеї й багато полонених. Після короткої паузи 2 серпня наступ успішно продовжився. Так, після тривалих і кровопролитних боїв спільними зусиллями галичан і повстанців отамана Ю. Тютюнника 9 серпня було визволено станцію Жмеринка, де захоплено в полон кількасот червоноармійців. Наступного дня Запорізький корпус вступив до Вінниці. Певного успіху вдалося досягти й на північному напрямку. Січові стрільці на короткий час зайняли Старокостянтинів, де серед іншого майна здобули два ворожі панцерні потяги, але Шепетівку їм узяти не вдалося. Важкі бої точилися на південному крилі фронту. Тут українська 3-я дивізія з останніх сил утримує станцію Вапнярка, відбиваючи всі спроби ворога захопити цей важливий залізничний вузол.

Після досягнутого успіху і значного збільшення контрольованої території 12 серпня головнокомандувач об’єднаних українських армій Головний Отаман С. Петлюра видав наказ головними силами наступати на Київ. Для цього їх було поділено на три оперативні групи. Західна група (2-й корпус ГА і Січові стрільці), якою командував полковник Вольф, повинна була взяти Шепетівку і прикривати наступ з північного боку. Центральна група (1-й і 3-й корпуси ГА та запорожці) під проводом генерала А. Кравса мала зайняти район Козятин — Сквира — Бердичів. Нарешті Східна група (армія УНР окрім запорожців і Січових стільців) під командуванням отамана В. Тютюнника мала зайняти район Бирзула — Умань — Володарка. На південному крилі окрема 3-я дивізія разом з приданими до неї частинами мали продовжувати боронити Вапнярку.

Наступ розвивався надзвичайно успішно. «Червоні» опинилися у ситуації війни на два фронти. З одного боку, на Лівобережжі вони ледве відбивалися від білогвардійців генерала А. Денікіна, що рвались до Москви, а з іншого, на Правобережжі, були змушені відступати під ударами об’єднаних українських армій, які йшли на Київ.

14 серпня Західна група українських військ полковника Вольфа звільнила Старокостянтинів, а станом на 17 серпня зосередилася в районі Шепетівка — Полонне — Миропіль, цілком виконавши покладене на неї завдання — ворога було побито і відкинуто далеко на північ, взято під контроль важливу залізничну магістраль та забезпечено лівий фланг всього угрупування. Під прикриттям Західної групи успішно просувалися вперед війська Центральної групи генерала А. Кравса: 19 серпня галичани визволили Козятин, 21-го — Бердичів. Східна група отамана В. Тютюнника, яка перебувала в стадії реорганізації, до початку наступу не встигла завершити зосередження у вихідних районах. Перед її фронтом активно діяли українські повстанці, організовані у дві дивізії (5-а і 12-а) під проводом отамана Ю. Тютюнника, котрі 19 серпня увійшли до Христинівки та Умані. На південному крилі об’єднаннях українських армій продовжувала битись окрема 3-я дивізія полковника О. Удовиченка, котра вперто тримала у своїх руках Вапнярку. За героїзм і стійкість, що проявили її вояки у цих боях, дивізія одержала почесне найменування «Залізна».

У той же самий час успішно розвивався й наступ денікінців на Лівобережжі. Білогвардійці 16 серпня вийшли на лінію Золотоноша — Черкаси. Тоді ж їхня кіннота, форсувавши Дніпро в районі Катеринослава й Олександрівська, рушила на Знам’янку і Білу Церкву та Христинівку, де зустрілася з українськими повстанцями отамана Ю. Тютюнника. Радянські війська швидко відступали з України. «Армія тікає, командного складу немає, ми котимося як яблука, і невідомо, де зупинимося», — так характеризували ситуацію самі «червоні».

Наступ українських військ успішно продовжується. Західна група 26 серпня вступила до Житомира і Новограда-Волинського, однак не змогла взяти Коростень, котрий тримали «червоні». Центральна група 24 серпня звільнила Фастів, Васильків та Білу Церкву, де за допомогою місцевих повстанців було розбите значне угрупування ворога. Східна група наблизилася до Шполи, де увійшла в контакт з денікінцями. Водночас 3-я «Залізна», захопивши 1000 полонених, зайняла станцію Кодима, чим відкрила шлях на Одесу.

30 серпня приблизно о 8-й годині вечора передові загони Центральної групи генерала А. Кравса вступили до Києва. Столиця знову опинилися в українських руках, що спричинило піднесення та ентузіазм як серед військових, так і серед цивільного населення. Однак радість від звільнення тривала недовго. У той самий час, коли ранком наступного дня колони українських військ проходили центральною частиною міста, зі сходу мостами через Дніпро до Києва почали входити денікінські частини під командуванням генерала М. Брєдова. Українські вояки, котрі отримали наказ у бій не вступати, були дезорієнтовані, сподіваючись, що командування обох армій якось знайдуть вихід зі складної ситуації. Проте вже за кілька годин стало зрозуміло, що всі сподівання на мирні відносини і спільну боротьбу проти «червоних» були марними. На Хрещатику денікінці обстріляли колону українських військ, спричинивши велику паніку серед мешканців міста, які вийшли на вулицю, аби привітати армію УНР. Українці не прийняли бою й відійшли на західні околиці Києва, а білогвардійці почали оточувати і роззброювати окремі невеликі українські загони. За таких умов генерал А. Кравс розгубився і втратив зв’язок зі своїми військами, які не знали, що їм слід робити — відповідати вогнем чи ухилятися від боїв. Спроби вступити в переговори з генералом М. Брєдовим виявилися безуспішними, він відмовлявся говорити з українськими представниками, зухвало погрожуючи парламентарям арештом.

У цих надзвичайно складних умовах уряд УНР, сподіваючись на підтримку Антанти, яка, на його думку, мала б неодмінно змусити Денікіна рахуватися з незалежною Українською державою, вирішив уникнути війни з білогвардійцями. За це ж говорила і стратегічна ситуація — новий фронт і новий ворог був УНР не потрібний. Власне, тому на початку вересня 1919 р. Центральна группа генерала А. Кравса почала відступ з-під Києва на захід, до району Козятина. Водночас Західна група після невдалої спроби вибити «червоних» з Коростеня сама почала відхід спочатку до Житомира і Новограда-Волинського, а потім до Бердичева і Шепетівки.

У середині вересня 1919 р. хитке перемир’я на лінії зіткнення українських та білогвардійських військ було врешті порушене. На станції Бирзула, яку займали одночасно частини двох армій, сталася бійка і білогвардійців було роззброєно. Тоді ж українські війська перехопили наказ командувача денікінськими військами на Правобережжі генерала Шилінга, у якому, зокрема, йшлося: «При зустрічі з військами Петлюри пропонувати їм роззброїтись або залишити територію, яку займає Добровольча армія. У разі невиконання цих вимог трактувати їх як противника. При цьому належить всіляко затягувати розмови і виясняти фізіономію петлюрівців та їх ставлення до нас». Невдовзі було перехоплено ще один наказ про початок активних і масштабних бойових дій проти армії УНР. Маски було скинуто. За таких умов українське командування не мало іншого вибору, окрім адекватної відповіді. Таким чином, у останній декаді вересня на тлі інших конфліктів почалася українсько-білогвардійська війна. УНР знову опинилася у кільці фронтів, зусібіч затиснута ворогами: зі сходу проти українців були війська «білих», з