Читати книгу - "Війна і мир 3-4"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Батько теж — будував у Лисих Горах і думав, що це його місце, його земля, його повітря, його селяни; а прийшов Наполеон і, не знаючи про його існування, як тріску з дороги, зіштовхнув його, — і розвалились його Лисі Гори і все його життя. А княжна Марія каже, що це випробування, послане з неба. Для чого ж випробування, коли його вже нема і не буде? Ніколи більш не буде! Його нема! То кому ж це випробування? Вітчизна, загибель Москви! А завтра мене вб’є — і не француз навіть, а свій, як учора розрядив солдат рушницю біля мого вуха; і прийдуть французи, візьмуть мене за ноги і за голову і шпурнуть у яму, щоб я не смердів їм під носом; і складуться нові умови життя, що будуть такими ж звичними для інших, і я не знатиму про них, і мене не буде».
Він подивився на смугу беріз з їх нерухомою жовтістю, зеленню й білою корою, що блищать на сонці. «Померти, щоб мене вбили завтра, щоб мене не було... щоб усе це було, а мене не було». Він виразно уявив собі відсутність себе в цьому житті. І ці берези з їх світлом і тінню, і ці кучеряві хмарки, і цей дим вогнищ — усе навколо змінилось для нього і здалося чимсь страшним і загрозливим. Мороз пробіг по його спині. Швидко вставши, він вийшов з клуні і почав ходити.
За клунею загомоніли голоси.
— Хто там? — гукнув князь Андрій.
Червононосий капітан Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, через убуток офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад’ютант і казначей полку.
Князь Андрій поспішно встав, вислухав те, що по службі мали передати йому офіцери, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.
— Que diable![108] — сказав голос людини, яка об щось затялася.
Князь Андрій, виглянувши з клуні, побачив, що до нього підходить П’єр, який спіткнувся на лежачу жердину і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П’єра, що нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, які він пережив за останнього приїзду в Москву.
— А, он як! — сказав він. — Яким вітром? От не чекав.
У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, яку П’єр одразу помітив. Він підходив до клуні у дуже бадьорому настрої, але побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.
— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво, — сказав П’єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово «цікаво». — Я хотів бачити бій.
— Так, так, а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо. — Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву? — спитав він серйозно.
— Приїхали. Жюлі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.
XXV
Офіцери хотіли відкланятись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатись сам-на-сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П’єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об’їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П’єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Болконського.
— То ти зрозумів усе розташування військ? — перебив його князь Андрій.
— Авжеж, тобто як? — сказав П’єр. — Як невійськова людина, я не можу сказати, що цілком, але все ж зрозумів загальне розташування.
— Eh bien, vous êtes plus avancé que qui cela soit[109], — сказав князь Андрій.
— A! — промовив П’єр здивовано, крізь окуляри дивлячись на князя Андрія. — Ну, що ви скажете про призначення Кутузова? — спитав він.
— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю, — сказав князь Андрій.
— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?
— Спитай ось їх, — сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.
П’єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.
— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став, — несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.
— А чому так? — спитав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна і мир 3-4», після закриття браузера.