Читати книгу - "Карпатське танго"

169
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 75
Перейти на сторінку:
дон Алваро.

– А щодо вашого експерименту… Схоже, є пояснення… Запах – результат змішування хімії гормонів та емоцій…

– Правильним шляхом ідеш, Андре. Люди з твого експерименту, як і всі, що почуваються невродливими, хвилюються, дратуються, переживають. Це виливається і в слова, і в запах. Їхній запах – це запах знервованої самиці, невпевненої в собі. Красуні щасливі, і це лине від них із секрецією в запах. Доки жінка не буде впевнена в собі, доти її не помічатимуть чоловіки. Її запах стане запахом красуні після змін у голові.

– Гм… Це правдиво, та якось занадто просто, доне Алва-ро, – у задумі воджу виделкою по своєму салату.

– Андре… Ти ж знаєш, що люди схильні століттями ускладнювати якусь проблему, поки – гоп! – якийсь розумник не знайде просте до безсоромності рішення? От що, що ти зараз їси? – кидає насмішкуватий погляд на мою тарілку Алваро. – Як ти ускладнюєш роботу свого бідолашного організму, не подумав? Він має побудувати з ось цього свої повноцінні клітини. Нащо їсти всіляку зелень і продукувати гази, як слон? Краще візьми приклад зі свого шефа, – киває на свій стейк. – З’їж шматок добірної яловичини: корова спожила достатньо зелені до знайомства з кухнею й у своєму тілі перетворила траву на білки.

Ну що ж, багато в чому лікар Сілва має рацію. Відповіді часто лежать на простій грані багатогранного. Задумливо киваю й роблю ковток апельсинового соку.

– І пий вино, Андре: то є фрукти з корисними ферментами. Це краще, ніж свіжі фрукти чи сік. І не всміхайся до моїх фірмових брів, – сяє шеф. – Я не Ален Делон і ніколи не прагнув ним бути. Я розумний, щасливий і маю безцінний талант бути переконливим. Це важить більше, ніж презентабельна зовнішність… Тож тобі поганого ніколи не пораджу.

– Так, шефе, ви дуже переконливі, особливо зі скальпелем. У нас, до речі, сьогодні ще одна операція – яке вже вино… – відмовляюся від пропозиції.

– Пропоную тобі не напитися, як на вік-енд, Андре, а просто покращити роботу серця. Невелика доза доброго ферментованого вина мобілізує.

Через годину в доброму настрої проводжу під наглядом шефа фейсліфтинг. Після десяти-двадцяти днів, коли зійде набряк і відновиться контур обличчя, я почую дві оцінки – остаточну від свого наставника та від пацієнтки. Обидві для мене дуже важливі. Мої послуги – теж товар. А статистика невблаганна: про поганий товар антиреклама повідомляє в сорок разів більше споживачів, ніж про добрий. Акуратно закріплюю малесенькі шви на межі волосяного покриву голови й за вухами; старанно накладаю пов’язку. Сьогодні чую лише коротке «добре» від лікаря Сілви. Ще зовсім небагато – і я вирушу в самостійне вільне плавання. Скоро приїдуть мої найрідніші. При цій згадці мені починає все подобатися ще більше. Тепло, світло, улюблена робота, здоров’я й гроші – усі складові щастя чекають лише прибуття родини…

Це дуже болюче й неправильно… Це операція на головному мозку без наркозу. Ураган Мітч вісімдесят шостого в Гондурасі, що зніс дах із мого будинку й надовго засів у моїй свідомості, відтоді став мікроскопічною дурницею, не вартою уваги. Той чорний день січня… Жовта висохла Ізабель лежала в обрамленні розкішних різнокольорових орхідей. Мертва Ізабель і живі орхідеї. Сліз я не мав. Були закривавлена душа й розуміння того, що діти потребують мого сильного плеча. Нудна заспокійлива меса. Чорна порожнеча могильної ями. Плавне похитування катафалка. Схилені голови моїх дітей. Ґільєрмо й Кончіта поруч. І страшенна чорна пустка всередині. Умить не стало того, що ще вчора наповнювало життя сенсом. Воно розсипалося порохом по дну цієї могильної ями. Я, той, хто до найменших дрібниць знає, що і як працює в людському організмі, де знайти і як полагодити його поломки, сьогодні стою безпорадний і безсилий. Те загадкове, що вмить змінює слово «життя» на «смерть», ставить непробивну стіну між лікарем і Богом. Я, створений за Його подобою, не можу того найважливішого, що може Він, – вдихнути душу, оживити. Не можу… Він залишив мені сумніви, каяття й неспокій. Лише подоба. Але не Бог. Я приречений громадити мільйони слів-пірамід, блукати в лабіринтах думок, подій, винаходів, щоб сповільнити відхід душі з тіла тих, кого люблю. Але ніколи не зупинити.

– Вона довго боролася. Ізабель – боєць, – говорить Кончіта за поминальним столом.

Мені страшенно боляче. Розмови видаються недоречними й безглуздими. Ґільєрмо мовчки наливає мені міцного алкоголю. Вибір невеликий: зійти з глузду тверезим чи пірнути в алкогольну прірву безпам’ятства. Якоїсь миті мене прориває:

– Чому? Чому ви всі все знали, а я – ні?!

– Ізабель так вирішила. Тримайся, друже, – кладе мені руку на плече Ґільєрмо. – Вона не хотіла стати тобі перешкодою.

– А мене, мене хтось спитав, як мені тепер?.. Ви що, не розумієте, що я почуваюся винним? Як жити й усвідомлювати, що я не був гідний того, щоб знати про її онкологію? – Сльози течуть моїм обличчям. – Як тепер усміхатися своїм дітям чи пацієнтам? І, головне, навіщо?..

– Прийми цей біль, Андре. Змирися й прийми. Тоді ти зрозумієш ту любов, якою вона тебе захистила. Вона буде з тобою поруч. Насправді ти ж сам знаєш, що саркома невиліковна… І вона знала. Тому найкраще, що могла зробити, – подбати про майбутнє твоє й дітей.

Кончіта зітхає й додає:

– Вона знала, що, як скаже тобі, то ти покинеш навчання в Бразилії… Ізабель не хотіла, щоб її хвороба стала твоїми путами.

– Воно-то так… Але боюся, що її жертовність стане моїми путами…

Витираю кулаком сльози. Не можна мені бути слабким. Так, діти… Життя триває…

Майже епілог

– Андре, любий, ти готовий? – поспішає до мене Паула.

– Допоможи зав’язати краватку, серденько, – обертаюся до неї.

– Готово, – тендітна жінка зробить це навіть навпомацки.

– Дякую. Твої руки вправні завжди й усюди: і в клініці, і вдома, – усміхаюся до своєї красуні.

– Мені здається, до цієї сорочки більше пасувала б та фіолетова краватка, куплена під час симпозіуму в Монте-Карло, – довго й прискіпливо оглядає моє вбрання Паула.

– Сьогодні до мого настрою пасує зелений. Це колір надії й молодості.

– Андре, щось мені здається, що ми вже трохи розминулися з молодістю, – усміхається Паула, поправляючи біляве волосся перед дзеркалом.

– Так, не зрозумів, – кидаю погляд на жінку, – чого вже серце й тіло потребує?

– Серце все ніби влаштовує, а от підтяжку повік годилося б зробити, – складає губки «качечкою» і

1 ... 65 66 67 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатське танго», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карпатське танго"