Читати книгу - "Джозеф Антон"

постало питання, яке завжди гризло охорону, хоч куди б вони поїхали: сховати людину-невидимку нескладно, а от пояснити, чому два «ягуари» стоять під піддашшям біля будинку Джейн, значно складніше. А хто ті кремезні четверо чоловіків, що блукають околицями? Серед тамтешніх мешканців легко викликати підозру, проте дуже складно її розвіяти. Окрім усього іншого, шотландській Спеціальній службі, у чию сферу компетенції вони потрапили, не дуже хотілося залишати цю дражливу справу в руках своїх англосакських колег. Тож вони відрядили ще й свою команду, і тепер під піддашшям біля будинку Джейн стояли чотири величезні автомобілі й було вісім здоровезних чоловіків, що жестикулювали й сперечалися, а кілька з них упродовж ночі чомусь сиділи в автомобілях. «Проблема в тому, — сказав він своїм охоронцям, — як заховати вас».

Приїхала попіклуватися про нього Джейн і привезла з собою Білла Бюфорда; і майже закоханий у неї Бюфорд, як те американське цуценя бігав, за нею по п’ятах, вона ж ставилася до нього з ніжним, аристократичним зачуду-ванням. Він пустував у будинку, такий собі щасливий Дурень при дворі Джейн, бракувало тільки блазенського костюма й ковпака з бубонцями. Ершир із сонцем, що ледь пробивалося за-за хмар над головою, на короткий час став блаженним островом під час бурі. Білл сказав: «Тобі потрібне хороше місце, таке, де б ти зміг якийсь час спокійно пожити. Я знайду таке».

Білл був Особистістю з великої літери, саме з великої літери, бо інакше не передати широчіні його душі. Він любив розмахувати руками, обніматися, говорив окличними й емфатичними реченнями, повар-самоук, колишній американський футболіст, інтелектуал з глибоким знанням єлизаветинського періоду, розважальник, почасти розумник, почасти шоумен братів Рінґлінґ[99]. Він перебрав на себе керівництво кембриджським студентським журналом «Ґранта», що геть захирів, і оживив його, зробивши рідним для свого обдарованого покоління. Еміс-молодший, Мак’юен, Барнс, Четвін, Ішіґуро, ФАнтон й Анджела Картер — усі розквітали на його сторінках; Джордж Штайнер дозволив йому опублікувати його повість про Гітлера «Переїзд А.Г. до Сан-Кристобала»; він дав назву «брудний реалізм» напряму в американській літературі, до якого належали Карвер, Форд, Вулф і Джой Вільямс; перше число «Ґранти» присвятив мандрівникам і відтоді підігрівав зацікавлення подорожніми записками; разом з тим постійно недоплачував своїм авторам, дратував багатьох тим, що не читав або ж не розглядав їхніх творів іноді місяцями, інших доводив до шалу своїм незвичним стилем редагування, настільки агресивним, що потім мусив пускати в хід увесь свій леґендарний шарм, аби переконати людей не вдаватися до насилля щодо нього; оголошував передплату на квартальник, а рідко коли видавав навіть три числа за рік. Хоч би куди він ішов, завжди приносив із собою багато вина й одразу брався куховарити на багатьох святкуваннях, використовуючи продукти, куплені за зниженими цінами, зокрема надто стару дичину — інфарктна їжа, а кімнати, куди він заходив, одразу сповнювалися сміхом. Чудовий оповідач і поширювач чуток, здавалося, був останньою людиною на світі, кому можна довірити охорону таємного світу -Джозефом Антоном. Однак жодна таємниця не вийшла з його вуст. Веселий екстраверт Білл Бюфорд виявився людиною, котрій можна довірити своє життя.

«Я цим займуся, — сказав Білл. — Ми все влаштуємо».

Виявилося, що дві жінки, яких він раніше не знав, ставали важливими дійовими особами в його історії: Френсіс Д’Суса й Кармел Бедфорд. Кармел, ставна ірландка з незвичайними думками, «Стаття 19» призначила секретарем захисної кампанії, або, якщо дати її повну назву, Міжнародного комітету захисту прав Рушді, а Френсіс, новоспечена глава «Статті 19», стала її начальницею. Комітет створювався цілком незалежно від особи, яку він захищав, для боротьби з «озброєною цензурою» за підтримки Ради з питань мистецтва, ПЕН-клубу, Національної спілки журналістів, Товариства гільдії авторів і письменників та багатьох інших організацій. На початках він не мав нічого спільного з її діяльністю; проте з роками дедалі тісніше співпрацював із Френсіс і Кармел, які стали дуже важливими політичними союзниками.

Вони бачили його різним — пригніченим, войовничим, розважливим, жалісливим, стриманим, слабким, соліпсичним, сильним, дріб’язковим, рішучим і завжди його підтримували, хай би яким він був. Френсіс — тонкостанна, елеґантна, темноволоса, сувора в зосередженості й сміхотлива у веселощах — була грізною жінкою. Вона працювала у джунглях Борнео, і в афганських горах із муджахідами. Мала швидкий, гострий розум і велике материнське серце. Він почував себе щасливим серед цих аотрапетаз[100]. На них чекало багато роботи.

Знову дозволили користуватися стільниковим телефоном, і вони, схвильовані, зателефонували до нього. В офісі «Статті 19» непрохано з’явилася Маріан і заявила, що має намір на правах дружини відігравати керівну роль у захисній кампанії. Йому потрібна речниця, сказала вона, тож вона нею і стане. «Ми лишень хочемо переконатися, — сказала Френсіс досить обережно, — що це вам направду потрібно, що ви цього хочете». Ні! — ледь не крикнув він. Це було геть не те, чого він хотів: за жодних обставин не допускати Маріан до участи у кампанії або ж до якихось виступів від його імени. «Так, — сказала Френсіс замислено. — Мені також так здалося».

Маріан залишила йому сердите повідомлення: банальні дурниці подружньої кризи, перетвореної їхнім шпигунським життям на абсурдну мелодраму. Чому ти не телефонуєш? Я збираюся дати інтерв’ю газеті. Він зателефонував, і на якийсь час того вистачило. Проте вже незабаром вона заявила «Індепендент», що хоча «він і в здоровому глузді, проте живе життям параноїдального шизофреніка». Щоправда, так і не уточнила, хто саме він.

Зателефонувала і Клариса. Хотіла, щоб він купив їй новий будинок. Відчувала необхідність у переїзді — через нього, тож він мусить оплатити додаткові витрати на нове житло. Він у боргу перед нею і сином.

Йому й далі доводилося жити по всіляких готелях, якими управляли відставні поліцейські (їх було чимало): в Істоні, що в графстві Дорсетшир, а тоді в Салкомі, графство Девоншир. Краєвид у Девонширі був просто чудовий: під готелем — залита сонцем Салкомська затока з вітрильниками, що її перетинають, і чайками, що описують кола над водою. Білл шукав місце в Ессексі. «Дай мені ще кілька днів», — сказав він.

Його друг Нуруддін Фараг запропонував стати посередником у стосунках з ісламським інтелектуалом Алі Мазруї, що могло допомогти знайти вихід з глухого кута після оголошення фетви. «Гаразд, — сказав він Нуруддіну, — проте я не проситиму пробачення й не відкликатиму з продажу книжки». Перегодя Нуруддін визнав невдачу. «Вони правлять більше, ніж ти готовий заплатити». Впродовж років після оголошення фетви люди часто підходили до нього й розповідали про якісь «свої