Читати книгу - "Лютеція"

її звабливою фігурою і ледве стримав себе, щоб не кинутися навздогін, бо в цій її фразі не було категоричності, вона промовила її доволі лінивим тоном, який неодмінно, як мені здалося, передбачав гаряче заперечення і переконування в тому, що все не так, що є щось, що нас єднає і не хоче розриватися. Я навіть рота розкрив, щоб гукнути її, але не випустив жодного звуку.

3

Біля інституту крутилося багато студентів, зодягнених, мов цяцьки. Ось куди треба ходити на зальоти, подумав я, милуючись дівчатами. Урешті з’явилася Олена.

— Зараз вона вийде. Оно бачиш того аленделончика? — кивнула на високого стрункого хлопця в новеньких джинсах.

— Це її пацан?

— Так. Він її щодня чекає й відпроваджує. Не знаю, яким чином ти вклинишся.

— Я й не буду вклинюватися. Просто подивлюся.

— І що?

— Потім, може, ще насниться, то нагадаю про себе.

— Ти точно чікі-рікі.

З бічних дверей вийшла група дівчат, я відразу впізнав Лютецію, хоч вона й виглядала дещо інакше: була вбрана в джинси, обтислу сорочку, а волосся не спадало на плечі, а було скручене у вузол. І ще вона була намальована, хоча в снах — ні. Вона підійшла до хлопця, узяла його під руку, і вони рушили в нашому напрямку. Я не зводив з неї очей. Коли вони порівнялися з нами, Лютеція глянула на мене, миттю відвернула погляд, але тоді знову глянула, а коли проминула, то ще й озирнулася, але впівоберта. Я ледве стримав себе, щоб не озватися до неї.

— Отак і будемо стовбичити? — запитала Олена. — Чи ти збираєшся за нею стежити?

— Не знаю, що робити. Якби вдалося з нею перекинутися кількома словами на самоті...

— То що?

— Я спробував би нагадати їй про наш сон.

— А де певність, що ти теж їй снився?

— Ну, ти ж бачила сама, як вона озиралася.

— Може, вона озиралася на мене, побачивши таке саме волосся?

Я визнав, що вона може мати рацію.

Розділ чотирнадцятий

1996. Винники

1

Мій тато нарешті зважився переїхати до мене. Це для нього не було просто, бо все ж у нього були сусіди, з якими він постійно контактував, вони зазирали до нього щодня, й до них він звик, як до рідних. Але він, мабуть, відчував, що може скоро померти, хоч нічого мені й не казав. Я вмовляв його лягти в лікарню на обстеження, але він переконував, що чудово й сам себе контролює, нагадуючи, що він же ж лікар.

— Треба до тебе переїхати, поки я живий, бо потім мертвого тяжче везти, — сказав він, натякаючи на той Великодній понеділок 1991 року, коли ми з ним везли мою покійну маму до Винників.

— Тобі ще рано вмирати.

— Де там рано... Усі мої друзі повмирали, вже ніщо мене тут не тримає.

Я приїхав його забирати, і бачу його смуток, у цій хаті батьки прожили тридцять сім років, а я чотирнадцять, не рахуючи приїздів улітку часом на цілий місяць. Разом із татом треба забрати ще купу речей, які мені не надто й потрібні, але з якими так багато пов’язано. Біля фотопортрета мами тато ставить квіти й каже, що час від часу щось просить у неї, наче у Богородиці. Я з подивом слухаю його.

— І ти знаєш... вона мені помагає, — тішиться він. І ця його віра передається мені. Я вдивляюсь у її чисте усміхнене обличчя й думаю: що попросити?

Увечері я націджую вина, попиваю, тато теж цмулить і згадує історії, які вважає за дуже важливі, а я записую. Він пірнає у свою молодість, і щоразу я довідуюся щось нове для себе, щось, про що він раніше не розповідав, а коли нагадую йому попередню версію подій, він здивовано зиркає на мене й плутається.

Мій батько походив з села Бережанка Лановецького району на Тернопільщині. Їхнє село було під Польщею, неподалік від кордону. Тато розповідав, що він не раз ходив на той бік, займаючись контрабандою. То була ризикована справа, бо могли підстрелити. Але тоді ще не було такого кордону, який з’явився по війні. Прикордонники мали свої терени, які вони обходили чи об’їжджали, або ж чатували в засідках. Були й «свої» прикордонники, які отримували на лапу кілька золотих і, коли треба, заплющували очі.

Трагедія, яка трапилася з двоюрідним братом мого тата, не мала розв’язки. Убивці не були покарані й не були відімщені. Так я думав.

Газета «Діло» у № 121 від 03.06.1926 року на другій сторінці помістила новину під назвою: «Знову вбивають».

«Недавно в Кременецькому повіті на Волині — сталася страшна подія. 12 травня селянин с. Бережанки, Лановецької ґміни Петро Винничук, 18 років, пішов шукати роботи по сусідних селах. Дорогою зустрів кількох подорожніх, з котрими пішов далі. Недалеко села Грибової, за 700 —800 метрів від польсько-радянського кордону це товариство зустріло кілька жовнірів польської пограничної сторожі зі стражниці корпусу охорони погранича. Ніхто з подорожніх не втікав.

Тоді пограничники одпровадили Винничука в бік дороги за корчі і цілком несподівано 4 стрілами розстріляла Коли він у передсмертних муках робив зусилля встати, то жовніри накинулися на нього, били прикладами по голові й багнетами докололи... Усю ту подію бачили випадкові сопутники Винничука, котрі, стоючи поодаль, тремтіли за свою долю.

Але з ними жовніри обійшлися инакше; наситившись пролиттям крови Винничука, вони просто їх заарештували, нібито за спробу перейти кордон, і тепер вони сидять у кремінецькій в’язниці.

Батько забитого, довідавшись про страшне вбивство свого сина, став домагатися вияснення від пограничної сторожі, але йому в тому відмовили; заборонили забрати й тіло сина до рідного села, а звеліли поховати тут же, у Грибовій. По словам батька, при небіщикові було 20 зол. і 2 довоєнні рос. рублі сріблом, але батькові віддали лише 1 зол. і 45 коп. сріблом».

Не можна сказати, що польська влада пустила цю подію плазом. Прикордонників і свідків допитали. Перші наполягали на тому, що бідолашний хлопець намагався перейти кордон, а другі — на тому, що до кордону вони й не наближалися, що не мали при собі звичного набору контрабандиста — польських