Читати книгу - "Куджо"

говорив, проте яскравішого випадку він зроду не бачив.

Він вийшов із гаража й піднявся трьома сходинками на задній ґанок. Поторсав двері. Незамкнено. Кинувши позад себе недбалий погляд, щоб пересвідчитися, що нікого немає поблизу, він увійшов, не постукавши.

У тиші він зачинив двері. Серце знову важко стукотіло. Здавалося, вся грудна клітка ходить ходором. І знову він у дечому не зізнавався. Та в цьому й не було потреби. Усе було те саме.

— Агов, є хтось удома? — погукав він голосно.

Тон був приязний, щирий і зацікавлений.

— Агов!

Він уже був на середині коридору.

Очевидно, нікого немає. У домі стояла особлива, гаряча й очікувальна тиша. У заставленому меблями порожньому будинку стає якось моторошно, якщо він не твій власний. Здається, ніби за тобою стежать.

— Люди, є хтось удома?

Останній раз.

«Тоді залиш їй щось на пам’ять і драпай».

Стів увійшов до вітальні і зупинився, роззираючись. Рукави сорочки закасані, руки злегка блищать від поту. Тепер можна зізнатися: хотілося вбити Донну, коли вона обізвала його сучим сином, бризкаючи слиною йому в обличчя, хотілося вбити за те, що вона змусила його почуватися старим та наляканим і вирвала з його рук контроль над ситуацією. Лист — це вже щось, але цього замало.

Праворуч на скляних полицях стояли декоративні статуетки. Він різко обернувся і сильно стусонув по нижній полиці ногою. Вона впала додолу. Каркас захитався й перекинувся, з нього навсібіч полетіло скло і маленькі порцелянові котики, пастушки і подібне щасливе буржуйське лайно. Посередині чола пульсувала жилка. Обличчя перекривила гримаса, хоча Стів цього й не помічав. Він пройшовся по ще не розбитих фігурках, ретельно перетворюючи їх на порох. Тоді зірвав зі стіни сімейний портрет і якусь мить із цікавістю вдивлявся в усміхнене обличчя Віка Трентона, який тримав Теда на колінах і однією рукою обіймав Донну за талію. Потім Стів кинув світлину на підлогу і з усієї сили став топтати скло.

Він роззирнувся довкола, важко дихаючи, ніби пробіг марафон. Зненацька накинувся на кімнату, ніби вона була живою істотою, яка завдала йому нестерпного болю і яку слід було покарати. Ніби це кімната була винуватицею його страждань. Повалив додолу Вікове крісло з регульованою спинкою. Поставив сторч канапу. Якусь мить вона небезпечно балансувала на одному бильці, а потім із тріском гепнулася на кавовий столик, розтрощивши його задню стінку. Стів вигріб із полиць усі книги, сопучи й осипаючи прокльонами людей, котрі мають такий засраний смак. Він схопив журнальний столик, здійняв його над головою і пожбурив просто в дзеркало, що висіло над каміном, розбиваючи його на друзки. Уламки чорного однобічного скла всіяли підлогу, наче фрагменти якоїсь вигадливої мозаїки. Стів форкав, як віл у спеку. Його худе обличчя зробилося майже фіолетовим.

Він попрямував на кухню, проминувши по дорозі невеличку їдальню. Проходячи повз обідній стіл, який батьки Донни подарували їм на новосілля, він одним помахом руки змів усе, що там лежало: багатоповерхову обертову тацю з відділенням для спецій, гранчасту вазу, яку Донна минулого літа купила в бриджтонському універмазі за долар двадцять п’ять центів, пивний кухоль із Вікового випускного. Керамічні сільниці й перечниці розліталися, наче бомби. Ерекція повернулася знову, та ще й яка потужна. Усі думки про обережність і про те, що його можуть спіймати, зовсім вилетіли з голови. Він перебував десь усередині самого себе, у глибині якоїсь темної нори.

У кухні він рвонув дверцята духовки і, коли вони розчинилися навстіж, заходився викидати звідти пательні й казанки. Вони падали з шаленим брязкотом, але сам лише брязкіт задоволення не приносив. Уздовж трьох стін приміщення тяглися ряди кухонних шафок. Стів відчиняв їх одну за одною, хапаючи тарілки обома руками і струшуючи їх на підлогу. Посуд мелодійно дзенькотів. Він змітав додолу склянки і аж кректав, коли вони розбивалися. Серед них був і набір з восьми делікатних винних келихів на тонких ніжках, що були в Донни ще з дванадцяти років. Вона прочитала в якомусь журналі про скрині для посагу і захотіла й собі мати таку ж. Щоправда, келихи були єдиним, що вона поклала в ту скриню, перш ніж втратила до неї будь-яку цікавість. Спершу в її грандіозні плани входило назбирати стільки, щоб повністю обставити будинок чи квартиру своєї майбутньої сім’ї. Але вона прожила з цими келихами більшу частину свого життя, тож дуже ними дорожила.

Настала черга соусника. Потім великої таці для сервірування. Наступним на підлогу з важким тріском вирушив касетний магнітофон із вмонтованим радіоприймачем. Стів заходився витанцьовувати на ньому бугі-вугі. У штанах пульсував твердий, як камінь, пеніс. Жилка на чолі пульсувала контрапунктом до нього. У кутку, під невеличкою хромованою мийкою, він знайшов випивку. Набрав повний оберемок наполовину і на три чверті повних пляшок і заходився гатити ними по зачинених дверях комірчини, здіймаючи кожну пляшку над головою і розмахуючись щосили. Наступного дня права рука так заніміла й розпухла, що він ледь міг підняти її до рівня плеча. Скоро пофарбовані в синій колір двері були всі залиті джином «Ґілбі», двома сортами віскі, липким зеленим м’ятним лікером і амаретто, різдвяним подарунком від Роджера й Алтеї Брейкстоунів. Скло м’яко мерехтіло у світлі гарячого пообіднього сонця, що лилося крізь вікно над мийкою.

Стів увірвався до пральні. Там він побачив пачки з відбілювачем, упаковки плямовивідника, велику блакитну пляшку мийного засобу «Дауні» і три різні види прального порошку. Він почав бігати туди-сюди, розливаючи довкола чудо-суміш для миття.

Він якраз закінчував розсипати останню, майже повну упаковку «Тайду», коли помітив на дошці записку, нашкрябану шпичастими літерами, безсумнівно, рукою Донни: «Ми з Тедом поїхали до Джо Кембера. З “пінто”. Скоро будемо».

Записка з тріском повернула його до реальності. Стів пробув тут аж півгодини, а може, й довше. Час пролетів у якомусь криваво-червоному тумані, тому годі було сказати точніше. Скільки часу минуло відтоді, як вона поїхала? І кому призначалася записка? Будь-кому, хто вирішить заскочити, чи комусь конкретно? Йому треба звідси вшиватися, але залишалася ще одна річ, яку він мусив зробити.

Одним порухом рукава він стер із дошки записку і вивів великими друкованими літерами:

МАЛЕНЬКА, Я ЗАЛИШИВ ДЛЯ ТЕБЕ ДЕЩО НАГОРІ.

Перестрибуючи по дві сходинки, він добіг до їхньої спальні, що була ліворуч від сходового майданчика. Раптом Стів страшенно заквапився, майже впевнений, що от-от задзеленчить дзвінок або хтось, найімовірніше, ще одна щаслива домогосподарка, застромить голову з чорного ходу і почне гукати, як і він перед цим: «Агов, є хтось удома?»

Проте це