Читати книгу - "Куджо"

якимось викривленим чином надавало ситуації фінальної, збудливої пікантності. Він розперезав пояс, шарпнув ширінку і спустив джинси до колін. Трусів на ньому не було, Стів рідко їх носив. Затверділий член стирчав над заростями рудуватого лобкового волосся. Це не зайняло багато часу. Він був занадто збуджений. Два-три швидкі рухи стиснутого кулака — і все. Оргазм був миттєвий і несамовитий. Сім’я з судомним спазмом ринуло на покривало.

Стів рвонув джинси догори, застебнув блискавку (головка пеніса ледь не потрапила поміж її дрібні золотисті зубці: отоді було б дуже весело) і кинувся до дверей, на ходу застібаючи пояс. На виході він точно когось зустріне. Стів був у цьому більш ніж упевнений, так ніби все визначено наперед. Якась щаслива домогосподарочка побачить його розпашіле обличчя, витріщені очі й напнуті джинси і здійме лемент до неба.

Відчиняючи двері й виходячи на ґанок, він намагався себе до цього підготувати. Оглядаючись назад, здавалося, що зчинений ним шум розбудив би й мертвого. Пательні? Навіщо було кидатися тими сучими пательнями? Про що він тільки думав? Це мала чути вся околиця.

Та ні на подвір’ї, ні на під’їзній доріжці нікого не було. Спокою літнього дня ніщо не порушувало. По той бік вулиці безжурно обертався автоматичний поливальник газонів. Проїхала дитина на роликах. Прямо перед ним був високий паркан, що відділяв подвір’я Трентонів від сусідньої ділянки. Ліворуч від ґанку відкривався вид на місто, що притулилося біля підніжжя пагорба. Стів чітко бачив місце, де перетиналися шосе № 117 і головна вулиця. Там, де дорога робила поворот, до неї прилягали міські сади. Стів стояв на ґанку, намагаючись зібрати мізки й тельбухи докупи. Дихання поступово сповільнювалося, повертаючись до нормального ритму. Він спромігся надати своєму обличчю милого пообіднього виразу. Це тривало рівно стільки, скільки потрібно було світлофору за рогом, щоб зробити повне коло від червоного до жовтого і зеленого, а потім знову повернутися на червоне.

«А що, як вона над’їде просто зараз?»

Від цієї думки Стів знову почав заводитися. Він залишив свою візитівку і не хотів додавати собі клопоту. В принципі, вона не могла йому нічого вдіяти, хіба що зателефонувати копам, та Стів не думав, що вона це зробить. Він міг надто багато розповісти: сексуальне життя щасливої американської домогосподарки в природному середовищі. Та все одно сцена вийшла б жахливою. Краще, щоб його і Касл-Рок розділяла не одна миля. Можливо, пізніше він зателефонує Донні. Поцікавиться, чи припала їй до смаку його робота. Ото буде сміху.

Він перетнув під’їзну доріжку, звернув ліворуч і попрямував до свого фургона. Його ніхто не зупинив. Зайвої уваги він не привернув. Повз нього, голосно привітавшись, пронісся хлопець на роликах. Стів одразу ж відповів на привітання.

Він заліз до фургона і завів двигун. Зі 117-ї він виїхав на дорогу № 302 і прямував нею аж до Портленда, де вона перетиналася з міжштатною магістраллю № 95. Стів заплатив дорожній збір і покотив на південь. У голову полізли неприємні думки про те, що він накоїв, про той криваво-червоний спалах інстинкту руйнування, що охопив його, коли виявилося, що нікого немає вдома. Чи не завелика розплата за кривду? Ну не захотіла вона нічого з ним мати, то й що? Він же розгромив майже весь клятий будинок. Може, це не вельми приємний доказ того, до якого місця в нього насправді кріпиться голова?

Він почав обробляти ці питання, як це робить більшість людей, поступово пропускаючи об’єктивні факти через різноманітні хімічні розчини, які, якщо їх скласти докупи, становлять собою комплексний механізм сприйняття і прийняття, відомий як суб’єктивність. Подібно до школяра, який спершу старанно малює олівцем, потім стирає малюнок гумкою, а потім перемальовує все начисто, він розірвав те, що сталося, на шматки, а потім ретельно відновив історію в голові, перемалювавши її так, щоб факти і їх сприйняття поєдналися в такій формі, яку він міг прийняти.

Стів доїхав до шосе № 495 і звернув на захід у напрямку Нью-Йорка і сільського краю, що розкинувся аж до кордонів Айдахо, тихого штату, у якому, старий і смертельно скривджений, оселився батечко Гемінґвей. Він відчував знайоме піднесення, яке приходило щоразу, коли він поривав старі зв’язки й вирушав у магічну подорож або ж, за словами Гека[75], «квапився на нову територію». У такі моменти він ніби знову народжувався на світ, із новою силою відчуваючи, що володіє найбільшою свободою у світі — свободою творити себе. Стів не зміг би зрозуміти, якби хтось сказав йому, що, програвши партію в теніс, він і в Мейні, і в Айдахо так само сердито й невдоволено відкидатиме ракетку, що він і далі відмовлятиметься потиснути над сіткою руку суперника, як завжди робив, коли програвав. Стів тиснув руки суперникам тільки після перемоги.

Він заночував у невеличкому містечку Твікенгем. Сон у нього був спокійний. Стів переконав себе, що погром, який він учинив у будинку Трентонів, був скоєний не в нападі божевільних ревнощів. То був акт революційної анархії, удар, спрямований проти двох жирних буржуазних свиней, бо саме такі, як вони, сліпо сплачуючи податки й телефонні рахунки, і давали фашистським тиранам можливість залишатися при владі. Це було актом мужності й чистого, праведного гніву. Це був його спосіб сказати: «Влада — народу», передати ідею, яку він завжди намагався висловити у своїх віршах.

Утім, коли він лягав спати у вузькому мотельному ліжку, у нього з голови не йшло питання, що подумала Донна, коли вони з малим повернулися додому. Від цієї думки він поринув у сон з легкою усмішкою на вустах.

О пів на четверту того дня Донна втратила надію на листоношу.

Вона сиділа, однією рукою ніжно обійнявши Теда, який перебував у якомусь одурманеному напівсні. Його губи немилосердно набрякли від спеки, обличчям розливався гарячковий рум’янець. Молока залишилося всього кілька ковтків, і скоро вона віддасть йому все до краплі. Останні три години, від часу, коли в них удома мав бути обід, сонце палило по-звірячому невтомно. Незважаючи на те що обидва вікна були опущені на чверть, температура в салоні сягала ста[76], а то й більше градусів. Так завжди відбувається з машинами, які стоять на сонці, нічого надзвичайного. Ось тільки коли це відбувається за нормальних обставин, люди опускають усі вікна, відчиняють люк і тиснуть на газ. «Тиснуть на газ» — які солодкі слова!

Донна облизала губи.

Кілька разів вона ненадовго опускала вікна повністю, роблячи невеликий протяг, проте боялася їх так залишати. А якщо вона задрімає?