Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

А він соковитий, наче райський плід, з лівером та гречкою, так духмяніє, Що тільки з кам’яним серцем людина слинку не ковтне. Ось і граф хотів щось сказати, а потім понюхав, ухопив запах і все, на гачку Маєвський. Узяв млинець, уп’явся у нього, наче хижак у дичину, і давай жувати та прицмокувати. Поки три млинці не з’їв, не зупинився. А млинці ж Уляна Гаврилівна смажить на сковорідці розміром з кришку великої діжки, то й виходять дебелі. А смачні! Я коли служив у Києві, то більше на пиріжках жив. Але в Києві які пиріжки — бозна з чого зліплені, такі, що поки їси, ще нічого, а потім печія, шлунок бурчить, післясмак наче з помийниці. А от в Уляни Гаврилівни млинці такі, що їси — рай, поїв — ще краще. Дивлюся, зовсім граф розм’як. Я йому ще портвейну чарочку, потім ще парочку млинців, з’їли їх Климентій Євграфович і заснули, наче маля біля цицьки. Сплять, губами плямкають, усміхаються, бо ж від млинців Уляни Гаврилівни сни сняться приємні та добрі.

Я подушку під голову графу підмостив, ковдру поправив, сам ще млинець з’їв і пішов надвір. Там дощ лупив і далі. То одягнув плащ і почовпав багнюкою до шосе. Дорога від хутора вся геть розмокла, перетворившись на болото, яким і пішій людині важко було пройти, не кажучи вже про те, щоб візком проїхати. То бричку графа довелося залишити там, де вона була, а ось коня я забрав, щоб не мокла дарма тварина Привів на хутір, поставив у сарай до Чалого, засипав вівса Коли зайшов до хати, Маєвський і далі солодко спав. Однак сидячи спати шкідливо, бо тіло терпне, то я обережно переніс графа на диван, а сам пішов до кабінету, де ще трошки попрацював над записами минулих справ. А потім вже і сам улігся.

Вранці прокинувся від криків Маєвського.

— Що я наробив! Що я наробив! — він верещав у такому відчаї, наче вбив когось.

— Що сталося, Климентію Євграфовичу? — визирнув я зі спальні.

— Іване Карповичу! Так як же так? Я ж мусив до міста повертатися, а ви мене ночувати залишили! Термінова ж справа! Нас чекають!

— От зараз і поїдемо. Бачите, погода яка файна, — я визирнув у вікно, там було сонячно і свіжо. — Тільки поснідаємо.

— Яке там снідати, їдьмо! — переймався Маєвський.

— Не можна в дорогу голодним, — запевнила Уляна Гаврилівна, яка вже на кухні щось готувала.

— Іване Карповичу, ви ж мене без ножа ріжете! Давайте швидше!

— Климентію Євграфовичу, нехай трохи дорога підсохне. Краще зараз почекати, аніж потім у багнюці борсатися, — переконував я графа, але той і слухати не хотів, поривався аж пішки бігти. Довелося просити Уляну Гаврилівну, щоби зробила нам у дорогу сидір. З ним ми й пішли до шосе, прихопивши графового коня. Поки дійшли, то досить забрьохалися, Маєвський двічі падав на слизькій багнюці. Але як коня запрягли і виїхали на кам’яну дорогу, то вже значно легше пішло. Та граф усе хвилювався.

— Швидше, швидше, Іване Карповичу!

— А ви поки розказуйте, що ж сталося, щоб час дарма не гаяти.

— Та що розповідати! Діамант зник із кімнати, яка охоронялася! Два кадети з револьверами стояли під дверима, але пояснити, де подівся діамант, не змогли. Загадкова справа!

— Та поки нічого загадкового.

— Чому?

— Тому що коли двоє охороняють діамант, і той зникає, то треба добре потрусити охоронців.

— Та це ж найкращі кадети, обидва з хороших родин, вони б не наважилися на викрадення!

— Ну, по-перше, диявол будь-кого може звабити. По-друге, не обов’язково, щоб саме вони. Наприклад, один відійшов у туалет, а іншого забалакала якась знайома. Двері залишилися без нагляду на кілька хвилин — і все.

— Охоронці кажуть, що не відходили від дверей навіть на секунду! — переконує мене Маєвський.

— Невже їм не було цікаво послухати виступ самої Пальцевої?

— Звісно, що цікаво. Але це було доручення начальника корпусу полковника Шатрова, який особисто відібрав найкращих кадетів! До того ж, у перерві їх мали змінити, і вони б послухали другу частину концерту!

— До них точно ніхто не підходив, не балакав, не відволікав?

— Ніхто! Так вони кажуть! Коридор був порожній, бо ж усі були в залі. Там зібралося стільки народу! Стільці у проходах доставляти довелося, і то дехто стояв. Але це варто того було, щоб почути пречудову Ксенію Пяльцеву! Вона прекрасна на платівках, але наживо! Це взагалі щось! Її романси витискають сльозу і водночас створюють відчуття щастя, наче в раю побував! — Маєвський починає розповідати про таланти Пяльцевої, а я думаю про справу.

Отже, двом найкращим кадетам, дітям із хороших родин, особисто начальник корпусу доручив охороняти кімнату самої Ксенії Пяльцевої. Це велика честь, і вони з місця не зійшли б від тих дверей, не кажучи вже про те, щоб відчинити їх і поцупити діамант. Ще на одну людину може зійти помутніння, але не на двох одразу.

— А може, діаманта в кімнаті й не було? — питаю у графа, а він на мене вирячується, наче роги в мене побачив.

— Як не було?

— Так і не було. Бачив його хтось перед крадіжкою?

— Ви що, Іване Карповичу, пані Ксенію, золотий голос Росії, найулюбленішу співачку государя, підозрюєте? — жахається Маєвський.

— Я нікого не підозрюю. Але от якщо кімнату охороняли двоє надійних людей, які поза підозрою, а діаманта в ній немає, то, можливо, діаманта зовсім у тій кімнаті не було?

— Але пані Ксенія каже, що був!

— Можливо, вона помиляється.

— Як помиляється?

— Діамант застрахований?

— Ви на що натякаєте! Іване Карповичу! — аж кричить граф. — Та як ви смієте! Я не дозволю підозрювати чарівну Ксенію Дмитрівну! Ні! — він аж підхопився — а тут бричка якраз підстрибнула на ямі, й бідолаха ледь не вивалився з неї, добре що я встиг його схопити за шишлак. — Так не можна! — наполягає він, бо й не помітив, що міг випасти та головою об бруківку вдаритися.

— Климентію Євграфовичу, хочете ви чи ні, але я за роки служби звик до того, що підозрювати можна всіх. Можна і треба. Бо бували випадки, коли злочини чинили люди з благородних родин, люди з грошима та зв’язками, люди з бездоганною репутацією та високим становищем! Отже, підозрювати