Читати книгу - "Природа всіх речей"

ви хотіли займатися? — запитала Алма.

— Мене ще ніхто про таке не питав.

— Ну от я питаю, містере Пайк. І дуже хочу почути від вас щиру відповідь.

Він глянув на неї своїми світло-карими очима. Вигляд у нього був страшенно втомлений.

— Що ж, тоді я вам відповім, міс Віттекер, — промовив він. — Я не хочу більше ніколи подорожувати. Мені хочеться провести решту своїх днів у такому тихому місці — й працювати в такому повільному темпі — щоб я чув, як плине моє життя.

Джордж із Алмою перезирнулися. Генрі мовби відчув, що щось проходить повз нього, — здригнувся, прокинувся й знову перетягнув усю увагу на себе.

— Алмо! — гукнув він. — Той лист від Діка Єнсі, що прийшов минулого тижня. Ти його прочитала?

— Прочитала, тату, — жваво відповіла вона.

— І що ти про це думаєш?

— По-моєму, погані новини.

— Ще б пак! Я був злий як дідько! А твої друзі що кажуть? — запитав Генрі, махнувши келихом на гостей.

— Думаю, вони не знають, що сталося, — відповіла Алма.

— То скажи їм, доню. Я хочу почути їхню думку.

Справжня дивина. Генрі ніколи не цікавився чужими думками. Але він ще раз махнув на неї келихом, і Алма заговорила, звертаючись відразу і до Джорджа, і до містера Пайка.

— Йдеться про ваніль, — почала вона. — Років п’ятнадцять тому один француз умовив мого батька вкласти гроші в плантацію ванілі на Таїті. А тепер ми дізналися, що плантація занепала, а француз зник.

— Разом з моїми грошиками, — докинув Генрі.

— Разом з батьковими грошима, — потвердила Алма.

— І то чималими, — додав Генрі.

— Чималими, — кивнула Алма.

Вона чудово про це знала, бо власноруч їх переказувала.

— Все мало вийти, — сказав Генрі. — Клімат там ідеальний. І ліани, основне, росли! Дік Єнсі сам їх бачив. Повиростали до шістдесяти п’яти футів заввишки. Той проклятущий француз казав, що ваніль там добре ростиме, і був правий. На ліанах з’явилися квітки — такі, як цілий кулак. Усе йшло так, як він і обіцяв. Як там той французик говорив, Алмо?

— Вирощувати ваніль на Таїті легше, ніж пускати вітри вві сні, — почервоніла Алма, глянувши скоса на своїх гостей.

Джордж увічливо згортав на колінах серветку, тоді як містер Пайк щиро розсміявся.

— То що ж пішло не так, сер? — запитав він. — Дозвольте поцікавитися…

Генрі сердито глянув на нього.

— Ліани не зародили. Квіти розцвіли й зів’яли, так і не давши ні одного триклятущого стручка.

— Чи можу я спитати, звідки ви отримали ту ваніль?

— З Мексики, — гаркнув Генрі, змірявши містера Пайка викличним поглядом. — Що, може ви, молодий чоловіче, скажете мені, що тут пішло не так?

Алма почала поволі розуміти, про що йому йдеться. Як вона могла недооцінювати батька? Хіба ж старий міг щось пропустити? Навіть сердитий і напівглухий, навіть уві сні він якимось робом рознюхав, хто сидить за його столом: знавець орхідей, який останні два десятки років проводив дослідження в Мексиці й поблизьких краях. А ваніль, згадала Алма, належить до роду орхідей. Він вирішив перевірити гостя.

— Vanilla planifolia, — промовив містер Пайк.

— Саме так, — потвердив Генрі й поставив келих на стіл. — Її ми й посадили на Таїті. Продовжуйте.

— Я бачив її по всій Мексиці, сер. Особливо її багато в Оахаці. Той ваш француз у Полінезії мав рацію — це справді сильна ліана, якій, мабуть, чудово підходить клімант, що панує в південних теренах Тихого океану.

— Тоді чому ті кляті рослини не родять? — проревів Генрі.

— Точно не скажу, — відповів містер Пайк, — бо ж я ніколи не бачив ваших ліан.

— Ага, то ти, значить, просто нікчема, який мазюкає орхідеї, га? — гаркнув Генрі.

— Тату…

— Однак, сер, — продовжував містер Пайк, анітрохи не образившись, — я маю деякі здогади. Коли ваш француз купував у Мексиці ванільні ліани, він міг випадково придбати один із сортів Vanilla planifolia, що його тубільці називають orejade burro — осляче вухо. Він ніколи не дає плодів.

— То він, виходить, йолоп! — сказав Генрі.

— Не конче, містере Віттекер. Розрізнити плодоносні й неплодоносні сорти planifolia зможе тільки той, хто на них уже зуби з'їв. Це дуже поширена помилка. Самі туземці їх постійно плутають. Більше того: мало який ботанік їх відрізнить.

— А ви зможете відрізнити? — не вгавав Генрі.

Містер Пайк затнувся. Йому явно не хотілось засмутити незнайомого йому чоловіка.

— Я поставив тобі запитання, хлопчику. Ти можеш відрізнити два види planifolia? Так чи ні?

— Ну, загалом — так, сер. Можу.

— Значить, той французик — справжній бовдур, — підсумував Генрі. — А я ще більший, раз вклав у нього свої гроші, бо п’ятнадцять років вирощував неплодоносну ваніль на тридцяти п’яти акрах родючих рівнин на Таїті, не заробивши з того ні копійки. Алмо, напиши сьогодні ж увечері до Діка Єнсі й скажи, хай викорчує до біса всю плантацію ліан і згодує їх свиням. А на тому місці посадить ямс. І ще скажи Єнсі — як тільки йому попадеться на очі той задрипаний жабоїд, хай і його згодує свиням!

Генрі встав і покульгав геть із кімнати, надто розлючений, щоб закінчити вечерю. Джордж з містером Пайком мовчки провели старого здивованим поглядом — такий чудернацький у своїй перуці й старих оксамитових бриджах і, водночас, такий сердитий!

Алма, натомість, тріумфувала. Француз програв, Генрі Віттекер програв, та й плантацію ванілі на Таїті вони теж, без сумніву, програли. А от Емброз Пайк — уперше склавши їм товариство за вечерею в Білому Акрі — щось виграв.

Хай навіть то була незначна перемога, але, зрештою, її йому таки зарахують.

Тієї ночі Алма прокинулася від дивного звуку.

Їй нічого не снилося, вона міцно спала, аж тут раз — і пробудилася, мовби хтось дав їй ляпаса. Вона пильно вдивлялася в темряву. В кімнаті хтось є? Ганнеке? Ні. Нікого. Вона знову відкинулася на подушку. Тиха, прохолодна ніч. Що ж порушило її сон? Голоси? Їй уперше за багато років пригадалася ніч, коли до Білого Акру привели серед гурту чоловіків малу Пруденс, заплямовану кров’ю. Бідна Пруденс. Усе-таки треба її відвідати. Варто більше піклуватися про свою сестру. Але їй просто бракувало часу. Довкола панувала тиша.

Алма вже майже задрімала, коли знову почула той самий звук. Тут же розплющила очі. Що то було? Точно якісь голоси. Але ж кому не спиться посеред ночі?

Вона підвелася, закуталася в шаль і спритно запалила лампу. Вийшла до сходів і глянула через перила вниз. У вітальні з-під дверей пробивалося світло. Було чути батьковий сміх. З ким він? Говорить сам до себе? Якщо