Читати книгу - "Сирітський потяг"

193
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 67 68
Перейти на сторінку:
історій, виявляє вона, мають подібну траєкторію: «Отака жахлива подія сталася зі мною й отака, і я опинився на потязі, а потім оця жахлива подія сталася, а потім оця, але я виріс і став поважним, законослухняним громадянином; я знайшов кохання, я мав дітей та онуків, словом, прожив щасливе життя, життя, яке було можливе тільки тому, що я став сиротою, чи через те, що мене покинули й відправили в Канзас, Міннесоту чи Оклахому на потязі. Я ні на що це не проміняв би».

— Отож, така наша людська природа — вірити, що все, що відбувається, стається з якоїсь причини, шукати хоч уривки сенсу навіть у найгірших життєвих епізодах? — питає Моллі, коли Вівіан читає деякі з цих оповідей уголос.

— Це, безсумнівно, придасться, — відповідає Вівіан. Вона сидить в одному кріслі з лептопом на колінах, переглядаючи розповіді з канзаських архівів, а Моллі — в іншому, читаючи книжки з бібліотеки Вівіан. Вона вже подолала «Олівера Твіста» й заглиблена в «Девіда Коперфілда», коли Вівіан зойкає.

Моллі підіймає очі, стривожившись. Вона ніколи не чула такого звуку від Вівіан.

— Що сталося?

— Здається… — бурмоче Вівіан, її обличчя стає синювате в білому світлі екрана, доки вона двома пальцями проводить по сенсорній панелі. — Здається, я щойно знайшла Карміна. Того хлопчика з потяга. — Вона забирає комп’ютера зі своїх колін і дає його Моллі.

Сторінка називається «Кармін Лютен — Міннесота — 1929 рік».

— Батьки не змінили його ім’я?

— Судячи з усього — ні, — каже Вівіан. — Глянь, ось та жінка, що забрала його в мене з рук того дня. — Вона вказує на екран скривленим пальцем, підштовхуючи Моллі гортати вниз. — Тут написано, що в нього було щасливе дитинство. Вони називали його Кармом.

Моллі читає далі: Кармові, вочевидь, пощастило. Він виріс у Парк-Рапідсі. Одружився з дівчиною, з якою почав зустрічатися ще в школі, став комівояжером, як і його батько. Вона розглядає фотографії, на одній із яких він зі своїми новими батьками, точно такими, як описала Вівіан, — матір, струнка й симпатична, батько високий і худий, пухкенький Кармін із темним кучерявим волоссям і косими очима примостився між ними. Є фотографія з його весілля: очі виправлені, на носі окуляри, широко всміхається поруч круглощокої темноволосої дівчини, доки вони удвох розрізають багатоярусний білий торт, а потім іще одна, на якій він, голомозий та усміхнений, обіймає свою повнішу, але ще впізнавану дружину. Згідно з написом, це фото зроблене на святкуванні їхньої п’ятдесятої річниці шлюбу.

Оповідь про Карміна написав його син, який явно провів багато досліджень, навіть з’їздив у Нью-Йорк прочесати записи Товариства допомоги дітям. Цей чоловік дізнався, що рідна мати Карміна, яка щойно приїхала з Італії, померла під час пологів, а батько, що бідував, покинув його. Кармін, згідно з постскриптумом, тихо помер у віці сімдесяти чотирьох років у Парк-Рапідсі.

— Я рада дізнатися, що Кармін прожив щасливе життя, — говорить Вівіан. — Мені від цього тепліє на серці.

Моллі заходить на фейсбук і набирає в пошуку ім’я Кармінового сина, Карміна Лютера-молодшого. Є лише одна людина з таким іменем. Вона клацає на його фотоальбом і повертає лептоп Вівіан.

— Я можу зареєструвати для вас сторінку, якщо хочете. Тоді ви зможете попроситися до нього в друзі або написати повідомлення.

Вівіан вглядається в фотографії Кармінового сина з його дружиною й онуками з недавньої мандрівки — біля замку Гаррі Поттера, на атракціоні, поряд із Мікі Маусом.

— Святий Боже. Я до цього не готова. Але… — Вона дивиться на Моллі. — Тобі це добре вдається, правда ж?

— Що саме?

— Знаходити людей. Ти знайшла свою матір. І Мейсі. А тепер оце.

— Он ви про що. Та ні, я просто набираю кілька слів…

— Я думала про те, що ти тоді сказала, — перебиває вона. — Про ідею знайти дитину, яку я віддала. Я нікому про це не казала, але всі ці роки, які прожила в Геммінгфорді, щоразу, коли я бачила світловолосу дівчинку її віку, в мене тенькало серце. Я відчайдушно хотіла дізнатися, ким вона стала. Але вважала, що не маю права. А тепер я думаю… Я думаю, що, може, мені варто спробувати її знайти. — Вона дивиться Моллі в очі. Її обличчя відкрите, повне жаги. — Якщо я вирішу, що готова до цього, ти мені допоможеш?

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Телефон дзвонить і дзвонить у просторому будинку, кілька слухавок у різних кімнатах виграють різні мелодії.

— Террі? — пронизливо звучить голос Вівіан. — Террі, ви могли б відповісти?

Моллі, що сидить навпроти Вівіан у вітальні, опускає на підлогу книжку й підводиться.

— Здається, це десь тут.

— Я шукаю його, Віві! — гукає Террі з іншої кімнати. — Телефон десь там?

— Може бути, — каже Вівіан, озираючись навкруги. — Мені важко сказати.

Вівіан сидить у своєму улюбленому кріслі, вицвілому червоному, з високою спинкою, що найближче до вікна, з відкритим лептопом на колінах і чашкою чаю в руках. У школі знову день підвищення кваліфікації вчителів, тож Моллі готується до іспитів. Хоч уже середина ранку, вікна закриті портьєрами; для Вівіан десь до одинадцятої години відблиск від екрана занадто сильний.

Забігає Террі, бурмочучи наполовину собі під ніс, наполовину до присутніх у кімнаті.

— Хай йому грець, ось чому я люблю стаціонарні телефони, не варто було дозволяти Джекові вмовити нас на бездротові. Присягаюся… ох, ось де він. — Вона витягає слухавку з-за диванної подушки. — Алло! — Вона замовкає, поклавши руку на стегно. — Так, це дім місіс Дейлі. Дозволите спитати, хто телефонує?

Вона прикладає слухавку до грудей.

— Відомство реєстрації всиновлень, — каже вона гучним шепотом.

Вівіан махає їй підійти й бере слухавку. Прокашлюється.

— Говорить Вівіан Дейлі.

Моллі й Террі нахиляються ближче.

— Так, надсилала. Ага. Так. О, справді? — Вона закриває мікрофон слухавки долонею. — Якась людина з такими даними, як я подала, вже робила запит. — Моллі чути голос жінки з того боку слухавки, металеву мелодію. — Повторіть, будь ласка. — Вівіан знову прикладає телефон до вуха й нахиляє голову, слухаючи відповідь. — Чотирнадцять років тому, — говорить вона Моллі й Террі.

— Чотирнадцять років тому! — вигукує Террі.

Якихось десять днів тому, трохи покопавшись в Інтернеті, Моллі знайшла збережену копію записів служби реєстрації всиновлень, звузивши пошук до однієї, з найвищим рейтингом. Сайт, описаний як платформа, що поєднує людей, які хочуть встановити контакт зі своїми «найближчими біологічними родичами», здавався солідним і відкритим — це неприбуткова організація, що надає послуги безкоштовно. Моллі надіслала посилання на форму заявки самій собі й роздрукувала її в школі, щоб Вівіан могла заповнити. Лише дві сторінки: назва міста, лікарні, опікунської установи. На пошті Моллі зробила копію свідоцтва про народження, яке Вівіан усі ці роки тримала в невеличкій коробочці в себе під ліжком. У свідоцтві вказане ім’я — Мей, — яким

1 ... 67 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сирітський потяг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сирітський потяг"