Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Хіреадан пирхнув. Відьмак сплюнув.

— Так воно і є, — заплямкав зарослий дідок із довгим носом. — Кожен у турмє свій кут пильнує і зі свома тримається.

— А ти, діду, — насмішкувато запитав ельф, — тримаєшся з ними чи з нами? До якої групи ти належиш?

— До жодної, — гордо відповів дідок. — Бо я — безневинний.

Ґеральт знову сплюнув.

— Хіреадане? — запитав, розтираючи скроню. — Із тим замахом проти влади… Це правда?

— Абсолютна. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я вийшов на вулицю… Люди на мене озиралися… Потім… Потім була якась крамниця…

— Ломбард, — притишив голос ельф. — Ти увійшов до ломбарду. Щойно увійшов, одразу дав у зуби власнику. Сильно. Навіть занадто сильно.

Відьмак стримав прокляття.

— Лихвар упав, — тихо продовжував Хіреадан. — А ти копнув його кілька разів у чутливі місця. На порятунок принципалу прибіг пахолок. Його ти викинув у вікно, просто на вулицю.

— Боюся, — пробурмотів Ґеральт, — що на цьому не закінчилося.

— Побоювання обґрунтоване. Ти вийшов з ломбарду й помарширував серединою вулиці, розштовхуючи перехожих і викрикуючи якусь дурню про честь дами. За тобою вже тягнувся чималий хвіст, у якому були я, Еррділь і Вратімір. Ти ж зупинився перед домом аптекаря Лаврусика, увійшов, а за хвилину був знову на вулиці, тягнучи Лаврусика за ногу. І виголосив перед юрмою щось на зразок промови.

— Якої?

— Простіше кажучи, ти заявив, що навіть професійну повію чоловік, який себе поважає, не повинен називати курвою, бо то низько й непорядно. А вживати визначення «курва» стосовно жінки, яку ти ніколи не трахав за гроші, гівнисто й цілком заслуговує на покарання. Покарання ж, заявив ти привселюдно, буде здійснено негайно і буде це покарання якраз для гівнюка. Ти затис голову аптекаря між колінами, стягнув з нього штани й відшмагав його ременем по сраці.

— Розказуй, Хіреадане. Розказуй. Не жалій мене.

— Драв ти Лаврусика по заду, не шкодуючи сил, а аптекар вив, верещав, плакав, волав про допомогу божеську й людську, благав про милість, ба навіть обіцяв виправитися, але, схоже, ти не повірив. Тоді набігло кілька озброєних бандитів, яких у Рінді заведено звати гвардією.

— А я, — покивав Ґеральт, — власне тоді й учинив замах проти влади?

— Та де там. Учинив замах ти значно раніше. І лихвар, і Лаврусик — у міській раді. Напевно, тебе зацікавить, що обидва закликали викинути Йеннефер з міста. Не тільки голосували за те в раді, але дерли проти неї горлянку по корчмах і обмовляли непристойними словами.

— Я про те здогадався вже давно. Розповідай. Ти зупинився на міських стражниках, які тоді прибігли. Це вони засадили мене до ями?

— Хотіли. Ох, Ґеральте, що воно було за видовище. Що ж ти з ними виробляв — описати важко. Вони мали мечі, батоги, палиці, сокирки, а ти — лише ясеневий ціпок із набалдашником, який відібрав у якогось франта. А коли вже всі лежали на землі, ти пішов далі. Більшість із нас знала, куди ти прямуєш.

— Був би радий дізнатися і я.

— Ішов ти до храму. Бо жрець Крепп, також людина з ради, приділяв Йеннефер багато уваги у своїх проповідях. Зрештою, ти зовсім не приховував своїх поглядів щодо жерця Креппа. Пообіцяв йому урок пошани до прекрасної статі. Говорячи про нього, оминав офіційну титулатуру, але додавав інші визначення, які дуже втішили дітлахів, які бігли за тобою.

— Ага, — буркнув Ґеральт. — Тож дійшло діло й до блюзнірства. Що ще? Святотатство у храмі?

— Ні. Ти туди увійти не встиг. Перед храмом чекала вже ціла рота міської сторожі, озброєна усім, що тільки знайшлося у цейхгаузі, окрім катапульти, як мені здається. Усе йшло до того, що вони тебе просто знищать. Але ти до них не дійшов. Раптом схопився обома руками за голову й зомлів.

— Не продовжуй. Але, Хіреадане, звідки у ямі взявся ти?

— Коли ти впав, кілька стражників підскочили, щоб продірявити тебе сулицями. Я вступив із ними у суперечку. Отримав у голову буздиганом і отямився отут, у ямі. Безсумнівно, мене звинуватять в участі в антилюдській змові.

— Раз ми вже обвинувачені, — скреготнув зубами відьмак, — то що нам загрожує, як вважаєш?

— Якщо Невіль, бургомістр, устиг повернутися зі столиці, — буркнув Хіреадан, — то хтозна… Я його знаю. Але якщо не встиг, вирок винесуть райці, а це, зрозуміло, лихвар із Лаврусиком. А воно означає…

Ельф виконав короткий жест навколо шиї. Незважаючи на темряву, що панувала в підземеллі, жест той залишав небагато місця для домислів. Відьмак не озвався. Злодії про щось собі шепотілися. Дідуган, який сидів безневинно, здавалося, спав.

— Чудово, — нарешті сказав Ґеральт і брудно вилаявся. — Мало того, що я буду висіти, так ще й знаючи, що був причиною твоєї смерті, Хіреадане. І, напевне, — Любистка. Ні, не перебивай. Я знаю, що це справи Йеннефер, але винен я сам. Моя дурість. Вона мене оманила, зробила з мене, як це ґноми кажуть, гевала.

— Гм… — пробурмотів ельф. — Ані додати, ані відняти. Я тебе попереджав щодо неї. Зараза, тебе попереджав, а сам виявився настільки ж великим, вибач на слові, дурнем. Ти переймаєшся, що через тебе я тут сиджу, а воно все навпаки. Ти сидиш тут через мене. Я міг затримати тебе на вулиці, заговорити з тобою, не дозволити… Не зробив я того. Бо боявся, що коли розпадуться чари, які вона на тебе наклала, ти повернешся і… скривдиш її. Вибач мені.

— Вибачаю з усією щирістю. Бо ти й поняття не маєш, яку силу мало те прокляття. Я, дорогий мій ельфе, звичайне зачарування переломлюю за кілька хвиль і не млію. Чари Йеннефер вам не вдалося б зламати, а з тим, аби мене обезвладнити, могли бути клопоти. Пригадай гвардію.

— Не думав, повторюся, про тебе. Думав я про неї.

— Хіреадане?

— Так.

— Ти її… Ти її…

— Не люблю гучних слів, — перервав ельф, смутно посміхаючись. — Я від неї, скажімо так, у захваті. Напевне, ти дивуєшся, як можна захоплюватися кимось таким, як вона?

Ґеральт прикрив очі, щоб викликати у пам’яті образ. Образ, який його незрозумілим чином, скажімо так, уникаючи гучних слів, захоплював.

— Ні, Хіреадане. — сказав він. — Я не дивуюся.

З коридору почулися важкі кроки і дзвін металу. Яму заполонили тіні чотирьох стражників. Заскреготів ключ, безневинний дідуган відскочив від ґрат, наче рись, і сховався серед кримінальних.

— Так швидко? — упівголоса здивувався ельф. — Думав я, що поставити ешафот займе більше часу…

Один зі стражників, лисий, наче коліно, бурмило з воістину вепрячою щетиною на морді, вказав на відьмака.

— Отой, — сказав коротко.

Двоє інших схопили Ґеральта, брутально підняли й