Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

притисли до муру. Злодії втиснулися у свій куток, довгоносий дідуньо загарбався у солому. Хіреадан хотів зірватися з місця, але впав на підлогу, відсахнувшись від вістря приставленого до його грудей корда.

Лисий стражник устав перед відьмаком, засукав рукави й розім’яв кулака.

— Пан райця Лаврусик, — сказав, — наказав запитати, чи добре т’бі у нас у ямі. Може, чогось т’бі не досить? Може, холод докучає? Га?

Ґеральт вирішив не відповідати. Копнути лисого він також не міг, бо стражники, які його тримали, наступили йому на ноги важкезними чоботами.

Лисий узяв короткий замах і лупнув його у шлунок. Не допомогло й напруження м’язів. Ґеральт, із зусиллям хапаючи повітря, якийсь час роздивлявся пряжку власного пояса, а потім стражники підняли його знову.

— Нічого т’бі не треба? — продовжував лисий, дихаючи цибулею та попсутими зубами. — Пан райця утішиться, що ти не скаржишся.

Наступний удар, у те саме місце. Відьмак закашлявся і, може, обригався б, але не мав чим. Лисий повернувся боком. Змінив руку.

Геп! Ґеральт знову подивився на пряжку власного пояса. Хоча те й здалося йому дивним, але вище неї не було дірки, крізь яку виднілася б стіна.

— Ну як? — Лисий трохи відступив, безумовно щоб узяти більший розмах. — Не маєш жодних побажань? Пан Лаврусик наказав запитати, чи немає у т’бе таких. Але чому ж ти нічого не говориш? Язик у т’бе у вузол закрутивсь? Зараз ми й’го тобі розмотаємо!

Геп!

Ґеральт не зомлів і цього разу. А мав би зомліти, бо внутрішні органи йому трохи б іще знадобилися. Щоб зомліти, він повинен був змусити лисого до…

Стражник сплюнув, вишкірив зуби, знову розім’яв кулак.

— Ну як? Жодних бажань?

— Єдине… — простогнав відьмак, важко підводячи голову. — Щоб ти луснув, сучий сине.

Лисий заскреготів зубами, відійшов, розмахнувся, приміряючись цього разу, як і планував Ґеральт, ударити у голову. Але удару не було. Стражник раптом закульдикав, наче індик, обома руками схопився за черево, завив, загарчав від болю…

І луснув.

VІІ

— І що я маю з вами робити?

Потемніле небо за вікном роздерла сліпучо-ясна стрічка блискавки, за мить пролунав різкий, протяжний тріск грому. Злива набирала силу, грозова хмара пливла над Ріндою.

Ґеральт і Хіреадан, посаджені на лавці під великим гобеленом, де було зображено Пророка Лободу, який пасе вівці, мовчали, скромно опустивши голови. Бургомістр Невіль міряв кроками кімнату, гнівно пирхаючи і сопучи.

— Ви, холерні, засрані чаклуни! — закричав він, раптово зупинившись. — Ви затялися на моє місто, чи що? Інших міст на світі немає, чи що?

Ельф і відьмак мовчали.

— Якби щось таке… — бургомістр аж захлинувся. — Щоб ключника… Як помідор! У м’ясо! У червону кашку! Це не по-людськи!

— Не по-людськи й безбожно, — повторив присутній у кімнаті нарад ратуші жрець Крепп. — Настільки не по-людськи, що й дурень здогадався б, хто за тим стоїть. Так, бургомістре. Хіреадана ми знаємо обидва, а отой тут, що видає себе за відьмака, не мав би досить Сили, щоб таке зробити із ключником. Усе діло рук отієї Йеннефер, тої проклятої богами відьми!

За вікном, неначе підтверджуючи слова жерця, грохнув грім.

— Вона то, і ніхто інший, — продовжував Крепп. — І це навіть не питання. Хто, як не Йеннефер, мав би охоту помститися пану райцю Лаврусику?

— Га-га-га, — зареготав раптом бургомістр. — За оте я, якраз, менше за все гніваюся. Лаврусик мене підкусював, на владу мою зазіхав. А тепер уже від людей слухняності не доб’ється. Як хто пригадає, як він отримав по дупі…

— Бракувало тільки, аби ви злочину аплодували, пане Невілю, — насупився Крепп. — Нагадую вам, що, якби я не наклав на відьмака екзорцизм, він би підняв руку на мене й на величність храму…

— Бо й ви її паскудили у своїх проповідях, Креппе. Навіть Беррант на вас скаржився. Але що правда, то правда. Чуєте, лотри? — Бургомістр знову обернувся до Ґеральта й Хіреадана. — Ніц вас не виправдовує! Я й думати не буду терпіти тут такі скандали! Ну добре, гайда, розказуйте мені зараз же все, розказуйте, що у вас є на свій захист, бо як нема нічого, то, клянуся усіма реліквіями, так із вами потанцюю, що до смерті пам’ятатимете! Розказуйте мені все, зараз, як на сповіді!

Хіреадан тяжко зітхнув і подивився на відьмака значуще і з проханням. Ґеральт також зітхнув, відкашлявся.

І розповів усе. Ну, майже усе.

— Отакі то пироги, — сказав жрець по хвильці мовчання. — Ладна історія. Геній, звільнений від ув’язнення. І чародійка, у якої немає до того генія паролю. Непогана комбінація. Це може погано скінчитися, дуже погано.

— Що воно таке — геній? — запитав Невіль. — І що треба тій Йеннефер?

— Чародії, — пояснив Крепп, — черпають свою міць із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, або Первістків, які популярно звуться стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожен із цих елементів має свій власний Вимір, що на жаргоні чаклунів зветься Площиною. Існують Площина Води, Площина Вогню і так далі. Виміри ті, для нас недоступні, заселені істотами, званими геніями…

— Званими у легендах, — перебив відьмак. — Бо наскільки мені відомо…

— Не перебивай, — обрізав Крепп. — То, що відомо тобі небагато, було ясно вже під час твоєї розповіді, відьмаче. Тож тепер мовчи і слухай того, хто мудріший за тебе. Повертаючись до геніїв: є їх чотири роди, як є чотири Площини. Існують д’жінні, істоти повітряні, маруди, пов’язані з елементом Води, іфрити, які є геніями Вогню, і д’ао, генії Землі.

— Щось вас заносить, Креппе, — втрутився Невіль. — Тут не храмова школа, не вчи нас. Говори коротко: чого Йеннефер хоче від того генія?

— Такий геній, бургомістре, — це живий збірник магічної енергії. Чаклун, маючи генія на побігеньках, може ту енергію направляти в свої закляття. Не мусить ретельно тягнути Міць із Природи, це робить за нього геній. Сила такого чародія тоді стає величезною, близькою до всесилля…

— Якось не чув я про магів, що можуть усе, — скривився Невіль. — Навпаки, сила багатьох з них є перебільшеною. Цього не можуть, того не можуть…

— Чародій Стаммельфорд, — перебив його жрець, знову набуваючи тону, пози й міни академічного викладача, — пересунув колись гору, бо та заслоняла йому вид із вежі. Нікому ніколи ані раніше, ані пізніше не вдалося зробити щось подібне. Бо Стаммельфорд, як казали, користувався послугами д’ао, генія Землі. Існують записи про подібний масштаб учинків і інших магіків. Величезні хвилі й катастрофічні дощі, — безумовно, діло марідів. Вогняні стовпи, пожежі