Читати книгу - "Соловей"

Візняк? — спитав полісмен. — Вашого чоловіка звуть Еміль, а дітей Антон та Елен?

Ізабель визирнула з-за рогу.

Мадам Візняк була дуже вродливою. Вона мала шкіру кольору свіжих вершків і шикарне волосся, яке ніколи раніше не було таким неохайним, як тепер. На ній був мереживний пеньюар, який, мабуть, коштував купу грошей. Її син та донька, яких вона притисла до себе, були наляканими.

— Збирайте речі. Лише найнеобхідніше. Вас перевозять, — сказав старший поліцейський, продивляючись список імен.

— Але… мій чоловік полонений неподалік Пітів’є. Як він нас знайде?

— Після війни ви повернетесь.

Мадам Візняк насупилась і провела рукою по сплутаному волоссю.

— Ваші діти були народженими у Франції, — сказав поліцейський. — Вони можуть лишитися. Їх немає в моєму списку.

Ізабель не могла більше ховатися. Вона вийшла на сходовий майданчик.

— Я нагляну за ними, Лілі, — сказала вона, намагаючись здаватися спокійною.

— Ні! — закричали діти, притискаючись до матері.

Поліцейські повернулися до неї.

— Як вас звати? — спитав один із них в Ізабель.

Вона застигла. Яке ім'я їй назвати?

— Розіньйоль, — відповіла вона нарешті, хоч без відповідних документів чинити так було небезпечно. Однак якби вона назвалася Жервез, вони точно запитали б, що вона тут робить о третій ночі та чому пхає носа в чужі справи.

Полісмен перевірив список і махнув рукою.

— Ідіть. Сьогодні ви мене не цікавите.

Ізабель поглянула на Лілі Візняк.

— Я заберу дітей, мадам.

Здавалося, Лілі не розуміє, що відбувається.

— Гадаєш, я залишу їх?

— Думаю…

— Досить, — крикнув старший поліцейський, стукнувши прикладом гвинтівки по підлозі. — Ти! — сказав він Ізабель. — Забирайся. Це тебе не стосується.

— Мадам, будь ласка, — благала Ізабель. — Я подбаю про них.

— Подбаєш? — насупилась Лілі. — Але про нас має дбати французька поліція. Нас у цьому запевняли. Мати не може покинути дітей. Колись ти зрозумієш, — вона повернулася до дітей. — Збирайте речі.

Полісмен поруч з Ізабель м’яко торкнувся її руки:

— Ідіть, — вона побачила в його очах застереження, але не знала, що він хоче — налякати чи захистити її. — Швидко.

Ізабель не мала вибору. Якщо вона залишиться й вимагатиме відповідей, рано чи пізно її ім’я передадуть у відділок чи навіть німцям. З огляду на те, що робила її організація й батько, вона не мала права привертати уваги. Навіть питаючи, куди забирають її сусідів.

Мовчки, опустивши очі (бо, коли дивилася на них, не довіряла сама собі), вона рушила повз поліцейських у напрямку сходів.

Розділ 22

Повернувшись із квартири Візняків, Ізабель запалила гасову лампу й пішла у вітальню, де за столом спав батько. Його голова лежала на твердій деревині, ніби він раптом відключився. Позаду нього стояла напівпорожня пляшка бренді, яка нещодавно ще була повна. Вона поставила пляшку на сервант, сподіваючись, що він не згадає про неї вранці.

Вона мало не простягнула руку, щоб погладити його сіре волосся, у якому з’явилися залисини. Їй хотілося торкнутися його з любов’ю, по-дружньому.

Натомість дівчина пішла на кухню, де заварила трохи гіркої чорної кави з жолудів. Там вона знайшла маленьку буханку огидного сірого хліба. Тепер парижани могли дістати лише його. Вона відламала шматок (що, цікаво, сказала б мадам Дюфор, побачивши, як вона їсть на ходу?) і почала повільно його жувати.

— Ця кава смердить лайном, — сказав батько, піднімаючи голову, коли вона повернулась у кімнату.

Вона простягнула йому чашку.

— На смак ще гірше.

Наливши філіжанку й собі, Ізабель сіла поруч. У світлі лампи особливо чітко виділялися його зморшки. Шкіра під його очима була наче з воску.

Вона чекала, поки чоловік щось скаже, але він просто витріщався на неї. Під його пильним наглядом вона допила каву (мусила, щоб проковтнути хліб), а тоді відсунула порожню чашку вбік. Ізабель зачекала, поки він знову засне, а тоді пішла у свою кімнату. Утім, спати вона не могла. Вона схвильовано лежала на ліжку впродовж годин. Зрештою вона встала і пішла назад у вітальню.

— Я вийду перевірити, що там, — заявила вона.

— Не треба, — сказав чоловік, досі сидячи за столом.

— Я не робитиму дурниць.

Ізабель ще раз зайшла у свою спальню та переодяглася в блакитну літню спідницю й білу блузу з короткими рукавами. Сховавши брудне волосся під тоненьким шовковим шарфом, вона зав’язала його на підборідді і вийшла з квартири.

На третьому поверсі дівчина побачила, що двері квартири Візняків відчинені. Вона зазирнула всередину.

З кімнати винесли все, крім найбільших меблів. Шухляди комоду були висунуті. Одяг і різні дешеві дрібниці валялися на підлозі. Там, де на стінах раніше висіли картини, лишилися прямокутні сліди.

Вона зачинила за собою двері. У вестибюлі Ізабель на мить зупинилася, щоб зібратися з думками, а тоді вийшла на вулицю.

Автобуси їздили туди-сюди один за одним. Крізь брудні вікна вона бачила десятки дитячих облич, які притискалися до скла. Поруч сиділи їхні матері. Тротуари були порожні.

Ізабель побачила на розі полісмена й підійшла до нього.

— Куди їх везуть?

— Велодром.

— Стадіон? Навіщо?

— Вам тут не місце. Ідіть, інакше запхну вас в автобус і поїдете з ними.

— Мабуть, я так і зроблю. Мабуть…

Полісмен нахилився до неї і прошепотів:

— Ідіть, — він схопив її за руку і відтягнув убік. — Нам наказано стріляти в усіх, хто намагатиметься втекти. Ви мене зрозуміли?

— Ви стріляли б у них? У жінок та дітей?

Полісмен мав нещасний вигляд:

— Ідіть.

Ізабель знала, що має лишитися тут. Так було б розумніше. Але вона могла дістатися велодрому майже так само швидко, як і автобуси. Він був лише за кілька кварталів. Може, там вона дізнається, що відбувається.

Уперше за кілька місяців барикади на вулицях Парижа ніхто не охороняв. Вона обійшла одну й побігла вулицею до річки повз зачинені магазини й порожні кафе. За кілька кварталів, захекавшись, вона зупинилася через дорогу від стадіону. Нескінченна шеренга автобусів стояла вздовж величезної будівлі та викидала пасажирів. Коли двері зі скрипом зачинялися, автобуси від’їжджали, а на їхнє місце прибували інші. Вона бачила безліч жовтих зірок.

Сотні євреїв — чоловіків, жінок і дітей — мали збентежений і розпачливий вигляд, коли їх гнали до стадіону. Більшість мала на собі кілька шарів одягу: більше, ніж потрібно в липневу спеку. Поліцейські патрулювали периметр, наче ковбої, які випасали худобу. Вони свистіли, кричали і штовхали людей.

Родини.

Ізабель побачила, як полісмен ударив жінку кийком так сильно, що вона впала навколішки. Вона встала й наосліп простягнула руки до маленького хлопчика, захищаючи його своїм тілом.

Дівчина побачила молодого полісмена-француза й почала продиратися до нього крізь