Читати книгу - "Бурелов"

дарувала райську розкіш.

Коли вони порвалися на долину, ковзаючи низом над таверною «Дуб-кривавник», Живчик уздрів у дверях Матінку Товстобрюхперо — задерши голову догори, жінкоптиця стежила за ними.

— Тарпе! — покликав він. — Шпуляре! Пора спорожняти мішки!

— Слухаємось, капітане! — обізвалися тамті, перехилилися через поручні кормового чардака та й давай жменя по жмені кидати за облавок конверти, де вони пурхали, гойдалися і плавали в повітрі, спускаючись до Нижнього міста внизу. Небесні пірати спостерігали, як городяни металися туди-сюди в оліїстому, жовтому ліхтарному світлі, ловлячи дивні листівки, які вродилися, мов якими чарами.

— Даруйте мені ласкаво, капітане, — озвався Тарп, коли вони заточували над містом уже друге коло. — А що ми, власне, оце робимо?

Живчик вишкірився, коли таверна «Дуб-кривавник» знову з’явилася в полі зору.

— Кладемо край монополії.

— Даруйте?

— У кожному конверті — кристал бурефраксу та настанови, як безпечно виробляти фракспил. Тільки так я можу знову відкрити для кожного гарантований доступ до чистої, без жодних домішок води.

— О, мені це до душі, капітане! — вигукнув Тарп. — Дуже, дуже до душі. Як на мене, це чесно. Мій брат Тужень проголосував би за таке обома руками.

— Чого аж ніяк не скажеш про Матінку Товстобрюхперо, — зауважив Сльота. — У неї такий вигляд, ніби вона ось-ось лусне зі злості.

Живчик засміявся і помахав Матінці у відповідь на її зціплені кулаки.

— Давно пора провчити цю захланну жінкоптицю, — промовив він. — Надто довго вона попихала Нижнім містом. — Він озирнувся. — Як там мішки?

— Майже закінчили, капітане, — пролунала відповідь.

Живчик усміхнувся. Він теж майже закінчив. Тепер, коли запаси бурефраксу поновлено, виробництво ланцюгів припиниться, занечищенню буде покладено край, і в Крайріці знову тектиме чиста вода, придатна для пиття. Хибне коло, з якого не могли вирватися Санктафракс та Нижнє місто, фактично розбито.

Коли з мішків витрушено останні конверти, Живчик крутнув штурвал ліворуч. Пора летіти геть від Санктафракса та Нижнього міста. Він напнув вітрила і опустив кормову гирю. «Позасвітній гарцівник» стрибнув уперед. Дослухаючись, як вітер, свіжіючи, співає у снастях, Живчик заплющився і відкинув назад голову, охоплений п’янкою радістю. Отже, йому це вдалося! Він домігся того, задля чого багато років тому мав вирушати в політ його батько. Можливо, саме так усе й мало статися… Хто знає?

Хоч би що там було, у пошуках бурефраксу Живчик гнався за Великою бурею аж до Присмеркового лісу і, хоч знайшов святий бурефракс не там, де сподівався, а проте знайшов. Вибравшись у подорож «зайцем», він повернувся капітаном — звитяжцем і тріумфатором. Повернувся героєм.

Вітер голубив його обличчя і куйовдив чуба. Чи може бути щось захватніше, ніж політ голубим безмежжям? Широка усмішка осяяла його обличчя. Та звичайно ж, ні! Зрештою він народжений для цього!

Живчик відчув себе найщасливішою людиною, яка будь-коли жила у світі.

— І лечу я на власному небесному кораблі, — пробуркотів він, гордовито випинаючи груди. — На «Позасвітньому гарцівникові».

Зненацька повітря вибухнуло гучним свистючим сапанням і лопотінням крил. Почувся лячний і тривожний лемент піратів. Живчик розплющив очі.

— Ти?! — вразився він.

— А то хто ж! — відповів помагай-біда, сідаючи на борт і випинаючи вперед дзьобату голову.

— З тобою все гаразд, капітане? — озвався голос Тарпа Волопаса. — А то я можу проткнути стрілою худющу шию цієї тварюки!

Живчик обкрутився на місці і побачив, що Тарп тримає напоготові арбалет.

— Стій! — заволав він. — Опусти зброю.

Помагай-біда скосив очі в бік арбалетника.

— Гостинно у вас, паничу Живчику, вітають гостей, що й казати, — пирхнув він. — Хоч може, так і треба, бо я приніс кепські новини.

— Новини? Що за новини? — Серце Живчикові тенькнуло.

— Про Захмарного Вовка. Твій батько у смертельній небезпеці.

— Небезпеці? — схвильовано перепитав Живчик.

— Велика буря так і не випустила його зі своїх жахливих лабетів, — пояснив помагай-біда. — Коли я бачив його востаннє, корабель дедалі більше відносило. Я супроводив його, поки ставало духу…

— Відносило? Куди? — запитав Живчик.

— Ген-ген далеко. Аж занадто далеко.

— Ні…

Помагай-біда кивнув головою.

— Поза межі Світокраю, Живчику. Так далеко ще ніхто ніколи не заганявся. У такі небесні безодні, не позначені на жодній мапі.

Живчик дивився кудись у простір перед себе, і серце його шалено калатало. Батько не тут, він десь загубився у похмурій мрячній пустці за межами Світокраю — про це навіть подумати і то було страшно.

— Я повинен спробувати його врятувати, — рішуче мовив Живчик.

— Справа украй небезпечна, паничу Живчику… — почав був крилатий гість.

— Капітане Живчику, — осадив його Живчик. — І жодна небезпека у світі мене не зупинить. «Позасвітній гарцівник» готовий. Команда готова. І я готовий теж.

— Тоді не барімося! — сказав помагай-біда.

— Не барімося? — перепитав він. — Ти збираєшся мандрувати з нами?!

— Ти був свідком, коли я вилуплювався, — нагадав птах, — і я зобов’язаний бути довіку тобі за охоронця. — Він зітхнув. — Часами мені аж кривдно… Ну, та годі про це. Не можна гаятися ні хвилини. Знайди якусь линву. Один кінець прив’яжи до бушприта, а другим опережи мені груди. Я полечу слідом за батьком через відкрите небо. — Він примовк, здригаючись усім тілом. — Ще ніколи мені не випадало такого далекого польоту, але я доправлю тебе до нього. Небо милостиве — сподіваюся, ми не опізнимося.

— Небо милостиве, — тихо повторив Живчик. І не кажучи більше ані слова, спустив гирі правого борту і повернув штурвал.

— Я готовий! — прокричав помагай-біда. Він скочив з облавка і полетів, лопочучи крильми. Що дужче напиналася линва, то міцніше Живчик стискав штурвал. «Позасвітній гарцівник» рвонувся вперед.

Припнутий до птаха, небесний корабель усе ближче й ближче підлітав до Межі. Внизу води Крайріки спадали каскадом із кручі в безмір чорної хлані. Віяв вітер, надималися вітрила, і «Позасвітній гарцівник» «гарцював» у вишині над Світокраєм, рвучися чимшвидше його покинути.

— Борони нас Небо! — прошепотів Живчик. — Борони нас усіх!