Читати книгу - "Син"

Він згадав звук пластикових замків – як вони клацнули, склеївшись: ішлося про те, щоб докласти трохи більше зусиль. Він притиснув руки до віка, штовхаючи так сильно, як міг. І знову жодного руху. Ось коли він зрозумів, що хлопець замкнув морозильник…

Цього разу відчай знов охопив його і не відступав – тримав мертвою хваткою.

Сильвестр почав задихатись, але змусив-таки заблокувати паніку, щоб греблю не прорвало і морок, реальний морок, не затопив свідомість. Треба поміркувати. Скласти все докупи і раціонально помислити.

Ноги. Чому він не згадав про них раніше? Він же знає, що його ноги набагато сильніші за руки. Тиснучи ногами, він міг легко підняти понад двісті кілограмів проти заледве сімдесяти кілограмів руками, в жимі лежачи. А тут ідеться лише про замок морозильної камери, розроблений з метою перешкодити людям цупити м’ясо та ягоди, а не зупинити міцного відчайдушного чоловіка, що хоче вирватися з полону. Між ним і віком достатньо місця, тож якщо зігнути коліна й упертись ногами у віко…

Але він не зміг зігнути коліна. Вони просто відмовлялися слухатись його. У нього ще ніколи так сильно не терпли ноги. Він спробував знову. Жодної реакції: ноги наче відімкнені. Він ущипнув себе за гомілку. Ущипнув за стегно. Гребля почала давати тріщини. Поміркувати. Ні, не треба міркувати! Запізно. Отвір у фотоальбомі, кров. Куля, напевне, пошкодила спинний мозок. Це й пояснює відсутність болю. Сильвестр торкнув свій живіт. Мокрий від крові. Але це було все одно, що торкати чуже тіло.

Він був паралізований нижче пояса. Він бив кулаками у віко, але марно: єдине, що відкрилось, так це шлюзи в його свідомості. Гребля, яку ніколи не слід було відкривати. Так учив його батько. Але тепер гребля пішла тріщинами. І Сильвестр знав, що він помре, як помирав у своїх жахах. Під замком. Сам. У мороці.

Розділ 26

– Ідеальний недільний ранок, – виголосила Ельзе, визираючи з вікна автомобіля.

– Згоден, – сказав Симон, перемикаючи передачі і глянувши на неї.

Він питав себе, наскільки вона здатна спостерігати за буянням зелені в Королівському саду після вчорашньої зливи. І чи бачила вона взагалі, що вони зараз їдуть повз Королівський сад.

Але не хтось, а саме Ельзе й запропонувала відвідати виставку Шагала в Гьовікодден. На що Симон сказав, що ідея чудова, тільки він має на якусь хвильку зазирнути до колишнього колеги, котрий мешкає в районі Скіллебек, якраз на шляху до художньої галереї.

Уздовж Драмменсвейєн не бракувало місць для паркування. Як стародавні будинки патриціїв, так само й багатоквартирні новобудови у вихідні стояли порожніми, вулиці були безлюдними. Тільки самотній прапор якогось посольства тріпотів на вітрі.

– Я дуже скоро, – сказав Симон.

Він вийшов з машини і підійшов до дверей будинку за адресою, яку він знайшов у Мережі. Потрібне йому прізвище значилось проти верхнього дверного дзвінка.

Після двох настійливих спроб додзвонитись Симон ладен був уже махнути рукою, аж тут почув жіночий голос.

– Вам кого?

– Фредрік вдома?

– А… хто питає?

– Симон Хефас.

На кілька секунд запало мовчання, але Симон чув шурхотіння в домофоні від того, що вона затулила долонею мікрофон. Тоді знову пролунав її голос:

– Він за мить спуститься.

– Гаразд.

Симон чекав. Година була надто рання, як для нормальних людей, тож ті нечисленні, кого він бачив на вулиці, були не молодшими його віку. Схоже, вони повиходили на недільну прогулянку. На прогулянку, вихідна точка якої була водночас також пунктом призначення. Чоловіки усі в твідових кашкетах і невиразних штанах кольору хакі. Саме так вони одягаються, коли старіють. Симон подивився на своє відображення у склі вхідних дверей з різьбленого дуба. Плаский твідовий кашкет і сонцезахисні окуляри. Слакси кольору хакі. Недільна уніформа.

Очікування затяглось на якийсь час. Він, напевне, розбудив Фредріка. Чи його дружину. Чи хто вона йому є. Симон обернувся в бік машини і побачив, що Ельзе дивиться просто на нього. Він помахав їй. Жодної реакції. Відчинилися вхідні двері.

Фредрік вийшов у джинсах і футболці. Він устиг прийняти душ – мокре густе волосся було зачесане назад.

– Дещо несподівано, – сказав він. – Що…

– Чому б нам не прогулятись трішки?

Фредрік глянув на свій масивний наручний годинник.

– Слухай, я…

– До мене навідався Нестор зі своєю бригадою з наркоторгівлі, – сказав Симон досить голосно, аж якась літня пара обернулась на нього. – Але я охоче піднімуся з цією розмовою до тебе в квартиру, де зараз твоя… дружина?

Фредрік подивився на Симона. Тоді зачинив за собою двері. Вони рушили тротуаром. Шльопанці Фредріка голосно ляскали по асфальту, і луна розлягалась між будинків.

– Він заявився, щоб запропонувати мені позику. Ту позику, що я обговорював з тобою, Фредріку. Тільки з тобою одним.

– Я не звертався ні до кого на ім’я Нестор.

– Не треба називати його «ніким на ім’я Нестор», позаяк ми обидва добре знаємо, що тобі відомі як ім’я, так і сама особа. Натомість можеш скільки завгодно брехати щодо того, як мало тобі про нього відомо.

Фредрік зупинився.

– Симоне, облишмо! Влаштувати тобі кредит від будь-кого з моїх клієнтів нереально. Так, я обговорював твою проблему з третьою особою. Та чи не цього ти від мене очікував? Зізнайся, що так! По-чесному, га?

Симон нічого не відповів.

Фредрік зітхнув.

– Слухай, я лише намагався допомогти. Найгірше, що могло б трапитись, – це якби ти отримав пропозицію, від якої неможливо відмовитись.

– Найгірше, що нині деякі покидьки вважають, що знайшли спосіб на мене впливати. Вони вже зраділи: «Нарешті!» Адже досі, Фредріку, вони до мене підходів не мали жодних. До тебе – так, але до мене – ніколи.

Фредрік сперся на поручні.

– То, може, саме в цьому насправді твоя проблема, Симоне? Причина, що зашкодила тобі зробити кар’єру, на яку ти був здатен.

– Через те, що я не продавався?

Фредрік посміхнувся.

– Через свою нестриманість. Брак дипломатії. Ти ображаєш навіть тих, хто намагається тобі допомогти.

Симон подивився вниз, на стару залізничну колію, занедбану з тих часів, коли Західна залізниця вийшла з ужитку. Хтозна-чому, але йому і сумно, і радісно було переконатися, що залізничний виїм досі там, де й був.

– Ти читав про потрійне вбивство в Ґамлебюен?

– Ще б пак, – сказав Фредрік. – У газетах ні про що інше й не пишуть. Здається, в розслідуванні задіяні всі до одного співробітники КРИПОСу. Невже вам теж знаходиться там робота?

– Вони, звісно, у свою пісочницю не дуже когось пускають. Як завжди. Одним з убитих був Калле Фаррісен. Пригадуєш прізвище?

– Щось не дуже. Але якщо ваш відділ до