Читати книгу - "Знахар"

благали! Елю, невже ти не розумієш, що сталося й що могло статися? Ти усвідомлюєш, що ми замалим не вбили нашу дитину?! Що дай нам Боже не втратити його назавжди?!

Він геть розхвилювався. Схопився за голову й бігав по кімнаті, повторюючи:

— Йому тридцять років!

— Отож. Тим гірше, якщо він у свої тридцять хоче погано розпорядитися своїм життям. Було би слабкістю й опортунізмом відмовлятися від принципів заради егоїстичної приємності отримати схвалення сина, який хоче так нерозумно влаштувати своє життя.

— Інакше кажучи, — засміявся пан Чинський, — ти волієш втратити сина, аніж відмовитися від власного бачення його щастя?

— Я цього не сказала.

— Тоді що ти сказала?!

— Що мушу дотримуватися принципів… але…

— Що — але?

— Але мені самій не стає вже сили, а в тебе, на жаль, я її теж не бачу.

Пані Елеонора важко похнюпилася.

— Абсурд, моя люба, — упевнено вигукнув її чоловік. — Припустімо, що ми сильні, що не поступимося нашими засадами. І на що перетвориться наше життя? Ми утворимо прірву між нами й істотою, яка становить єдину мету нашого існування, єдиний наш плід, єдине виправдання.

Поклав дружині руку на плече.

— Скажи, Елю, хто в нас залишиться? Що нам залишиться? Ти уявляєш собі, як ми житимемо далі?

Пані Чинська кивнула головою.

— Ти правий.

— Безсумнівно. І ще одне: ми не знаємо цієї дівчини. Наше ставлення до неї спирається лише на її низьке соціальне походження. Нам нічого про неї не відомо, крім того, що вона була продавчинею в крамничці, але ми знаємо, що її покохав наш син. Невже ти думаєш, що він міг би покохати істоту вульгарну, нерозвинену, дурну, словом, позбавлену будь-яких достоїнств? Хіба ти не пригадуєш, як сама помітила в нього спостережливість, його влучні зауваження про знайомих і критичне ставлення до жінок? Чому ж тоді, нічого не знаючи про дівчину, яку він вибрав, ми припускаємо найгірше? Ми ж так само можемо сподіватися, що вона виявиться чимсь незвичайним. І я переконаний, а ти ж бо знаєш, я слів на вітер кидати не люблю, що більшість наших упереджень розвіється, коли ми з нею познайомимося.

Пані Чинська сиділа мовчки, поклавши голову на руки і, здавалося, вдивлялася в килим.

— Якщо ж наші застереження навпаки зростуть, то повір мені, — продовжував пан Станіслав, — що й Лешек їх із часом поділятиме, коли матиме можливість бачити її поруч із нами, у нашому середовищі.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, що найрозсудливіше — це забрати цю Марисю до нас.

— До нас? До Людвикова?

— Звичайно. І ще додам, що із цим запрошенням слід поквапитися.

— Чому?

— Бо якщо ми не продемонструємо зараз Лешекові наші добрі наміри, якщо він бодай на мить подумає, що наші дії були навмисними і ми й далі прагнемо відірвати його від Марисі… Тоді вже буде запізно. Хтозна, чи не забрав він її із цього млина й не повіз до когось зі своїх друзів?

— Що ж робити? — стиснула руки пані Чинська.

— Їхати туди якомога швидше.

— Куди? До млина?

— Так. Якщо вже не запізно.

Пані Чинська швидко підвелася.

— Добре. Пошли по шофера, нехай під’їжджає.

Пан Станіслав обняв дружину.

— Спасибі тобі, Елю. Ми про це не пошкодуємо. Ми старіємо, дорога моя, і потребуємо дедалі більше тепла.

Коли він вийшов з кімнати, пані Чинська витерла хустинкою сльози.

За десять хвилин великий чорний лімузин рушив від ґанку. Чинські поринули у свої роздуми й не обмінялися жодним словом, навіть забули сказати шоферові, куди їдуть.

Та він і сам добре знав. У Людвикові всім було відомо, куди й навіщо їдуть їхні господарі. А як же інакше? Існують закони, що керують усіма серцями однаково, усі їх відчувають і розуміють.

Довгий, важкий автомобіль звернув з рівного гостинця на бічну дорогу. Тут сани, навантажені зерном, покраяли шлях глибокими борознами, і доводилося їхати повільно, обережно. Яскраві фари водили вгору й униз снопами блакитного світла, вихоплюючи з порожнечі несподівані обриси вільх, оброслих сніговим покровом, чорні верби з тоненькими галузками й нарешті стрімкі дахи Прокопових будівель і сталактити бурульок, що звисали замерзлим водоспадом.

Сніг перестав падати, і шофер здалеку побачив біля млина людвиковські сани.

— Наші коні коло млина, — мовив він, не озираючись.

«Слава Богу, що вони ще тут», — подумали Чинські.

Побачивши світло фар, з дому вийшов кучер, який, укривши коней попонами, сам грівся на кухні біля печі, і старий Мельник, який уважав своїм обов’язком привітати людвиковського дідича.

— А син ваш, паночку, — сказав Прокіп, — тут у прибудові, у панни Марисі. Дозвольте, проведу.

— Спасибі, Прокопе! — відказав пан Чинський і, узявши попід руку пані Елеонору, прошепотів: «Пам’ятай, Елю, як хочеш чиєсь серце здобути, треба спершу своє віддати».

— Я знаю, мій добрий друже, — пані Елеонора стиснула його плече. — І не бійся.

Вона вже пересилила себе, углибині душі змирилася з тим, що зовсім недавно вважала би для себе ганьбою. Удруге в житті доля примусила її переступити цей поріг. Колесо фатуму знову крутнулося й зупинилося в ту тривожну мить, у хвилину неспокою й непевності перед хатинкою з маленькими квадратними віконцями.

На стук у двері Лешек голосно, упевнено, може, навіть виклично, відповів:

— Заходьте!

Ще кілька хвилин тому вогні фар попередили його про приїзд батьків. Він знав, що це вони. Але не знав, із чим прийдуть. Отож схопився й затулив собою Марисю, наче прагнув захистити її від наближення небезпеки. Обличчя його зблідло й посуворішало. Лешек зціпив зуби, бо з язика вже рвалися різкі, безжальні, гіркі слова. І чекав.

Двері відчинилися. Батьки ввійшли. Вони може на одну-єдину секунду зупинилися на порозі, але він уже все зрозумів. Обличчя батька випромінювало добру, тиху усмішку, материні очі почервоніли від сліз, вуста тремтіли.

— Синку мій! — ледь чутно прошепотіла вона.

Лешек кинувся цілувати їй руки.

— Мамо! Мамо!

У цих двох здушених вигуках було все: і біль, і докір, і надія, і жаль, і прохання пробачити, і саме прощення. Уся історія страждань, внутрішньої боротьби, звинувачень і ніжної турботи, жорстоких ультиматумів і найревнішої чулості, усе містилося в цих двох словах: синку, мамо, бо це ними продиктовані вічні трактати, непорушні союзи, найсвітліші перемир’я.

Вони кинулися одне одному в обійми, нічого більше не кажучи, нічого не думаючи, нічого не прагнучи, крім одного — аби те, що в них ожило такою світлою правдою, ніколи більше нічим не затьмарилося.

Пані Чинська отямилася першою й лагідно озвалася:

— Дозволь, Лешеку, познайомитися із твоєю майбутньою дружиною.

— Мамо! Подивися на цю найкращу на світі дівчину… Яку я