Читати книгу - "Пані Боварі"

доброго чосу одному великосвітському шалапутові, що звів з ума дівчину-швачку, яка врешті…

— Безперечно, — провадив своє Оме, — є й погана література, як буває погана аптека, але ж огульне засудження цього найважливішого різновиду красних мистецтв справляє на мене враження нісенітниці, середньовічного мракобісся, відрижки тих страшних часів, коли Галілеїв кидали до в'язниць.

— Я прекрасно знаю, — заперечив кюре, — що бувають хороші книжки, хороші письменники; але, бачите, — оті зборища осіб різної статі у якомусь чарівному приміщенні, прикрашеному великосвітськими розкошами, оті поганські костюми, рум'яна, яскраве освітлення, оті знадливі голоси, — все це кінець кінцем породжує в людині певну духовну розпусту і викликає в ній ниці помисли й гріховні спокуси. Така принаймні думка всіх отців церкви. І нарешті, — докинув він, впадаючи раптом у якийсь містичний тон і мнучи в пучках понюшку табаку, — якщо церква засуджує видовища, значить, її правда, а нам лишається тільки скоритися її установам.

— Дозвольте спитати, — не вгавав аптекар, — за що вона відлучає акторів? Адже був такий час, коли вони відкрито брали участь у релігійних обрядах. Так, прямо в церкві грали такі собі фарси, звані містеріями, в яких часом прикро порушувались закони пристойності.

Священик відповів лише глибоким зітханням, а аптекар вів далі:

— Та і в Біблії, знаєте… є деякі подробиці… пікантні, сказати б… просто-таки слизькі!

І, помітивши роздратований жест абата, похопився:

— А все-таки ви погодитесь, що Біблія — не з тих книжок, які можна давати в руки юнацтву; мені, наприклад, було б неприємно, якби Аталія…

— Та то ж не ми, а протестанти рекомендують усім Біблію! — вигукнув Бурнізьєн, втративши терпець.

— Це не має значення, — заперечив Оме. — Але я дивуюся, як у наш час, у наш просвітній вік, знаходяться люди, які уперто обстоюють заборону духовної розваги, цілком невинної, моральної, а іноді навіть і гігієнічної, — правда ж, докторе?

— Авжеж, — обізвався Шарль якось мляво: чи то він поділяв думку аптекаря, але не хотів нікого образити, чи, може, взагалі не мав власної думки.

Розмова, здавалось, була вичерпана, коли аптекар надумав підпустити наприкінці ще одну шпильку:

— Я зустрічав таких священиків, які перевдягались мирянами і ходили на балет дивитись, як дівчата дриґають ногами.

— Та що ви! — обурився абат.

— Кажу ж вам, що зустрічав таких!

І Оме для більшої виразності проскандував:

— Зу-стрі-чав.

— Ну що ж, коли так — це погане діло, — сказав абат Бурнізьєн, вирішивши терпіти до кінця.

— Еге! Вони ще й не те роблять, туди к бісу! — піддавав жару Оме.

— Добродію!.. — Священик підвівся і так люто блимнув очима, що аптекар не на жарт перелякався.

— Я хотів тільки сказати, — почав він уже лагіднішим тоном, — що найкращим способом навертати душі людські до релігії є терпимість.

— Правда, правда, — погодився товстун, сідаючи знову на місце.

Але сів ненадовго, — через кілька хвилин він уже прощався. Як тільки абат пішов, пан Оме звернувся до Шарля:

— Оце так зчепився, що називається! А я йому таки доброго перцю завдав!.. Ось послухайте мене, зводіть жінку в театр, — бодай раз на віку подратуєте одного з тих чорних круків, чорт би їх забрав! Якби мене міг хто-небудь підмінити, я б теж поїхав з вами. Та не гайтеся! Лагарді дає тільки одну виставу; його запросили на гастролі в Англію за чималу винагороду. Кажуть, що він зухуватий хлопець — купається в золоті й тягає всюди з собою трьох коханок і власного кухаря. Сказано, великі артисти люблять жити на всю губу. І ніяк не можуть без розпусти: вона підживляє їхню фантазію. А вмирають ці люди здебільшого в шпиталі, бо, бачите, замолоду не мають тями, як приберегти дещицю про чорний день. Ну, приємного вам апетиту! До завтра!

Думка про театр засіла в голові Шарля, і він не гаючись поділився нею з жінкою. Емма спочатку відмагалась, посилаючись на клопіт, втому, витрати. Але Шарль, всупереч звичаєві, стояв на своєму, бо був переконаний, що ця розвага вийде їй на користь. Він не бачив до цього жодних перешкод: мати прислала їм недавно триста франків, на які вони не розраховували, поточні борги були досить незначні, а про сплату по векселях пана Лере ще рано було турбуватись. Потім, вважаючи, що Емма відмовляється з делікатності, Шарль почав наполягати ще дужче; кінець кінцем її вдалося переконати. І ось другого дня о восьмій годині ранку вони вже примостились у «Ластівці».

Хоч аптекаря, власне, ніщо не затримувало в Йонвілі, він упевнив сам себе, що мусить сидіти на місці, і тільки зітхав, проводжаючи їх:

— Ну, щасливої вам дороги! Ех, щасливі ви смертні! — І, звертаючись до Емми, на якій була блакитна шовкова сукня з чотирма оборками, додав: — Ви сьогодні прекрасні, як аврора! Я певен, що ви викличете в Руані фурор!

Диліжанс спинився біля готелю «Червоний хрест» на площі Бовуазін. Це був, власне, заїзд, які бувають у всіх провінційних містечках, з великими стайнями й малими номерами. Посеред двору, поміж забризканих болотом бричок комівояжерів, снують кури, покльовуючи овес. Сам заїзд — старосвітський будинок з трухлявими дерев'яними балконами, що страшенно риплять од вітру зимовими вечорами. Всередині тут завжди людно й гамірно, їді й питтю угаву нема. Чорні столи позаливані коньяком з кавою, товсті шибки позасиджувані мухами, сирі серветки позаляпувані червоним вином… Від таких закладів завжди відгонить селом, як від убраних по-міському фермерських наймитів; тут перед будинком, на вулиці, міститься кафе, а з другого боку — город.

Шарль негайно кинувся на побігеньки. Він плутав бельетаж з галереєю, партер з ложами, просив пояснень, нічого в них не розумів, метався від контролера до директора, бігав у готель, потім знову до каси і так кілька разів обгасав усе місто від театру до бульвару.

Пані Боварі купила собі тим часом капелюшок, рукавички, букет. Шарль дуже боявся спізнитись; тож, сьорбнувши похапцем супу, вони подались мерщій до під'їзду театру, який був іще замкнений.

XV

Симетрично розділений балюстрадами, натовп тулився попід стінами. На розі сусідніх вулиць велетенські афіші кричали вигадливими літерами: «Лючія ді Ламмермур[64]… Лагарді… Опера…» День був сонячний, жаркий. Всі обливались потом, виймали носові хусточки й витирали розчервонілі лоби. Часом із річки налітав теплий вітерець і злегка ворушив фестони тикових тентів над дверима шинків. Але трохи далі, внизу, вас раптом обдавало холодним струменем повітря, просякнутого запахами сала, шкіри й олії. То було дихання вулиці Шаретт, захряслої величезними темними складами, з яких раз у раз викочувались бочки.

Перш ніж увійти в театр, Емма вирішила прогулятись, як то велять приписи доброго тону. Вони пішли