Читати книгу - "Наказано вижити"

він знайде в телефонній книзі Лозанни адресу пана Розенцвейга — це мюнхенський адвокат; я, саме я, переправив його через кордон, щоб бідолаху не заарештували в тридцять восьмому, коли почалися гоніння… Спитайте його, скільки євреїв я врятував, спитайте… Рубенау, ви переконалися, що моя людина, розмовляючи в вами, анітрохи не обманювала вас?

— Так, пане Мюллер! Я переконався! Я готовий служити, як собака! Я звелю своїм друзям і онукам — якщо вони будуть — молити за вас бога і просити щастя вашим дітям…

Мюллер обернувся до жінки:

— Пані Рубенау, вас відвезуть на хорошу квартиру… Ви будете там у повній безпеці… Якщо тільки ваш чоловік не вважиться на нечесність…

Жінка вигукнула, пригорнувши до себе дочку:

— Він не посміє! Він зробить усе, добрий пане Мюллер!

— Усе може зробити бог, — відповів Мюллер. — Людина — раб обставин.

— Людина — не бог, — згідливо кивнув Рубенау. — Але я робитиму все, що тільки можна!

— Це — добре, — легко погодився Мюллер. — Але ж можна сказати, що зроблю все, і потім нічого не зробити… Заждіть, не перебивайте, дослухайте мене спочатку… Від вас шарахнуться, коли ви скажете, що я вас послав, я, не хтось там, а шеф гестапо…

Рубенау похитав головою:

— Там сидять розумні люди, пане Мюллер, вони знають, якщо й можна чогось добитися, то це тоді, коли маєш діло з хазяїном підприємства… А хто, як не ви, хазяїн підприємства?

— Хазяїн підприємства — рейхсфюрер Гіммлер, я — дрібнота, про яку дуже багато говорять… Я виконував те, що мені наказували, тому й став сивий у сорок п'ять років… А коли мене розітнуть після смерті, то побачать, що я жив із серцем, розірваним від жалості до людей…

І раптом Рубенау (Штірліц прямо-таки здивувався) спокійно зауважив:

— Це — для виступу з кафедри, в соборі, пане Мюллер. Коли ви так розмовлятимете з швейцарськими панами, вони вирішать, що я їх шельмував… Діло є діло, ви робили своє діло, і нема чого виправдовуватись, кожен ставить на свій інтерес, щоб добитися успіху…

…Коли жінку вивели, Мюллер вийняв пляшку горілки, налив чарку, дав Рубенау:

— Випийте.

— Я сп'янію, — сказав той. — Я розучився пити…

— Пора вчитися заново, — посміхнувся Мюллер. Рубенау випив, затулив долонею губи і почав судорожно, до сліз, кашляти.

Мюллер подивився на Штірліца, і дивна, пустотлива усмішка, не вдавана, а щира, з'явилася на його обличчі:

— Бач, як корчиться, — хмикнув він, — просто-таки пантоміма… Хочете горілки, Штірліц?

— Хочу.

Мюллер налив чарки, зразу ж солодко випив, підвівся з-за столу, й примостився на бильця крісла, в якому видів Рубенау.

— Послухайте мене уважно, — сказав він. — Мене не влаштують слова, від чийого імені вони не йшли б. Розумієте? Мене влаштує тільки документ. Ви повинні привезти документ, у якому ваші рабини чи сам Музі запропонують договір. Офіційний договір. Я звільню ваших євреїв, а ви звільняєте мене від будь-якої відповідальності, раз і назавжди, хоч би де це було. Зможете привезти такий договір?

Рубенау подивився на Мюллера кролячими очима й дуже тихо відповів:

— Не знаю…

Штірліц чекав, що Мюллер ударить його, кине на підлогу й почне топтати ногами, але групенфюрер поклав руку на плече Рубенау:

— Молодець. Коли б ти пообіцяв мені привезти такий документ одразу й без вагань, я вирішив би, що ти — невдячна людина… Ти відповів добре, я дякую тобі за чесність… Тепер скажи: ти, особисто ти, Рубенау, бачиш у цьому ділі хоч один шанс на удачу? Допускаєш думку, що рабини напишуть такого листа на моє ім'я?

— П'ять шансів із ста, — відповів Рубенау.

— Це багато, — сказав Мюллер. — Це серйозно. А можна щось зробити, аби збільшити кількість шансів?

— Можна, — озвався Штірліц.

Мюллер і Рубенау оглянулися на нього водночас.

— Можна, — повторив Штірліц. — Для цього треба сказати швейцарцям правду. А правда очевидна: Гіммлер не мав наміру відпускати заложників, він торгує ними тільки для того, щоб виграти час. Якщо пани в Монтре почнуть роздумувати, вичисляти можливість діалогу з групенфюрером Мюллером, тоді всі ув'язнені загинуть.

— Вони мені можуть не повірити, — сказав Рубенау. — Вони ж знають, що тут у мене заложники — дружина й дівчинка…

— Ну, при потребі ми й хлопчика легко виймемо з посольства, це не проблема, — зауважив Мюллер. — Коли ми дізнаємося про вашу нещирість — а ми люди рукаті, дізнаємось, — ваш хлопчик повернеться до сестри й матері в гетто. Я не погрожую, ні, ви думаєте про інтерес своєї сім'ї, я — своєї. Що ж стосується того, повірять вони вам чи ні, то це можна прокоригувати: ми організуємо так, що вам повірять, ми допоможемо вам у Швейцарії. Ми допоможемо в тому, щоб там зрозуміти правду про… Словом, грунт буде розпушено… Я це зроблю через годину, туди піде повідомлення…

— Тоді шанси піднімуться ще більше, — сказав Рубенау. — Тоді моє завдання стане набагато легшим…

…Через три години, коли Рубенау повезли на вокзал і посадили в поїзд, а Штірліц пішов до радистів складати текст телеграми резидентурам гестапо в Базелі й Берні, Мюллер раптом з жахом подумав: все, що сталося, може бути диявольською грою Штірліца, який вирішив розбити його блок з Борманом; він зараз подзвонить рейхслейтеру від радистів і скаже, в якому поїзді відправлено Рубенау, і єврея на наступній же станції знімуть і відвезуть до Кальтенбруннера, і він там розповість усе; і тоді — кінець, Борман знищить його, Мюллера, ніякі пояснення не допоможуть…

Мюллер подзвонив у відділ оперативного радіозв'язку і попросив штурмбанфюрера Гешке (той якийсь час очолював референтуру групенфюрера у справах, пов'язаних з російською розвідувальною мережею в рейху; згодом його послали особистим представником шефа гестапо на ключовий пост — до зв'язківців, цілком надійний) простежити за тим, щоб Штірліц ні в якому разі не міг подзвонити в місто; потім зв'язався з відділом гестапо на транспорті й передав двом жінкам, що супроводжували пасажира в сьомому вагоні, купе першого класу, поспіхом зашифрований наказ: їхнього підопічного Рубенау треба отруїти (ампулу передадуть у Штутгарті на пероні); зробити це слід після того, як закінчиться прикордонна перевірка німецької охорони в Базелі; на столику, перед тим як жінки вийдуть з вагона, треба залишити залізничний квиток, на якому написати таке: «Передати доктору Бользену, народне підприємство імені Роберта Лея, Бабельсберг, Ягдштрасе, 7; каса 24, касир Лумке» (добре, що згадав ще одного мюнхенського головоріза, давно не використовував; раніше працював по крадіжках на транспорті, агент безцінний; дрібниць немає, все треба зберігати, накладаючи в діло заздалегідь); провідника необхідно проінструктувати, щоб дав показання швейцарській поліції, що в купе разом з убитим їхав