Читати книгу - "Спокута"

Та була в усьому цьому одна річ, якої він не міг збагнути, один невиразний контур, якому ця бійня в дванадцяти милях від Дюнкерка аж ніяк не могла надати чітких обрисів Брайоні. Тут він підходив до самого краю того, що Сесилія назвала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія знову повернеться в сім’ю, якщо сестри знову стануть близькими, неможливо буде уникати її. Але чи зможе він прийняти її? Перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона зараз пропонує можливість виправдання. Але не йому. Він же не зробив нічого поганого. Собі, своєму власному злочину, якого її совість не може більше витримувати. А він повинен бути вдячним? Ах, так, звичайно, вона була ще дитиною в дев’ятсот тридцять п’ятому. Він казав це собі, вони з Сесилією казали це одне одному, знову і знову. Так, вона була всього лиш дитиною. Але не кожна дитина відправляє людину в тюрму своєю брехнею. Не кожна дитина є такою цілеспрямованою і злою, завжди такою переконливою, ніколи ні в чому не плутається, ніколи ні в чому не сумніваються. Дитина, але це не заважало йому мріяти в камері, як він принизить її, як він десятками способів помститься. Якось вже у Франції, у найгірший зимовий тиждень, у п’яній люті після коньяку він навіть насадив її подумки на багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Безглуздо й несправедливо було ненавидіти Брайоні, але це приносило полегшення.

Як зрозуміти, що діялося в голові у цієї дитини? Лиш одне припущення трималося купи. Це сталося в червні 1932 року, день здавався ще чудовішим через те, що прийшов раптово, після довгого періоду дощів і вітрів. То був один із тих рідкісних ранків, коли хвалькувата щедрість тепла, світла й свіжої зелені знаменує справжній початок, розкішний вхід у літо, і він ішов цим входом разом із Брайоні повз фонтан із Тритоном, повз живопліт і рододендрони, через залізну хвіртку і далі звивистою стежкою, що бігла через ліс. Вона була збуджена й балакуча. Їй було тоді близько десяти, вона щойно починала писати свої коротенькі оповідання. Як і всі інші, він теж дістав свою зшиту й проілюстровану історію про кохання, подолані злигодні, щасливу зустріч і весілля. Вони йшли до річки, де він, як обіцяв, навчатиме її плавати. Коли будинок лишився позаду, вона, мабуть, переказувала йому щойно закінчене оповідання чи книжку, яку саме читала. Можливо, тримала його за руку. Вона була тихою, вразливою маленькою дівчинкою, по-своєму досить манірною, і така балакучість була для неї незвичною. Він радо слухав її. Для нього це теж були хвилюючі дні. Йому було дев’ятнадцять, екзамени майже завершилися, і він гадав, що склав їх добре. Невдовзі він перестане бути школярем. Він успішно пройшов співбесіду в Кембриджі, а через два тижні поїде до Франції, де викладатиме англійську мову в релігійній школі. Була якась велич у цьому дні, у величезних буках і дубах, які ледь ворушили вітами, у сонячних променях, які пробивалися крізь молоде листя й розсипалися по землі, мов дорогоцінні камені, виблискуючи маленькими бризками на минулорічному опалому листі. З юнацькою зарозумілістю він вважав, що ця велич знаменує початок славного періоду в його житті.

Вона продовжувала теревенити, а він умиротворено слухав одним вухом. Стежка вибігла з лісу на широкий, вкритий травою берег. Вони ще з півмилі йшли проти течії і знову увійшли в ліс. Тут, на річному закруті, під навислими деревами була заводь, штучно витворена ще в часи діда Брайоні. Кам’яна загата вповільнювала течію і була улюбленим місцем, звідки пірнали чи стрибали у воду. Щоправда, не найкраще місце для початківців. Із загати чи з берега стрибалося одразу в триметрову глибінь. Він пірнув і бовтався у воді, чекаючи на неї. Вони починали ці заняття минулого року, на схилку літа, коли рівень води в річці знизився, а течія була слабенькою. Зараз навіть у заводі вода закручувалась і тягла за собою. Вона лиш на мить затрималася, а тоді скочила з берега просто йому в руки з радісним виском. Вона пробувала триматися у воді навстоячки, поки течія не знесла її до загати, тоді він перетягнув її через заводь, щоб почати все спочатку. Цілу зиму вона не вправлялася, і коли спробувала тепер пливти брасом, він вимушений був підтримувати її спіднизу, що було зовсім не легко, бо течія зносила і його. Коли він забирав з-під неї руку, їй вдавалися лиш три-чотири змахи, а потім вона йшла на дно. Її здивувало, що, пливучи проти течії, вона ледь-що тримається на одному місці. Проте вона й на місці не втримувалася. Вода щоразу зносила її до загати, де вона хапалася за іржаве залізне кільце й чекала на нього, а її живе біле личко різко контрастувало з темними, порослими водоростями стінами й зеленкуватим цементом. Вона називала це «плисти під гору». Їй хотілося повторити все ще раз, але вода була холодною, і через п’ятнадцять хвилин він відчув, що з нього досить. Перетягнув її до берега й, незважаючи на протести, допоміг їй вибратися з води.

З кошика він дістав свій одяг і відійшов трошки в ліс, щоб переодягтися. Коли він повернувся, вона стояла на тому ж місці, де він її залишив, на самому березі, й дивилася у воду, накривши плечі рушником.

— А якби я впала у воду, ти врятував би мене? — запитала вона

— Звичайно.

Говорячи це, він нахилився над кошиком і раптом почув — не побачив, — як вона шубовснула у воду. Рушник залишився на березі. У воді від неї не було й сліду, лиш концентричні кола розходилися по заводі. Потім вона вигулькнула на поверхню, вхопила повітря й знову пішла на дно. Охоплений відчаєм, він подумав, що треба бігти до загати, щоб виловити її звідти, але вода була мутною, брудно-зеленою. Під водою він не побачить її, хіба що намацає. Виходу не було — він скочив у воду, як стояв, у черевиках, у куртці. Майже одразу знайшов її руку, вхопив за плече й витягнув на поверхню. На його подив, вона сиділа під водою, затримавши подих. А потім вона радісно засміялася й повисла в нього на шиї. Він підсадив її на берег і ледь вибрався за нею сам у важкому промоклому одязі.

— Дякую, — повторювала вона. — Дякую, дякую.

— Гіршої дурниці ти придумати не могла.

— Я хотіла, щоб ти врятував мене.

— Ти що, не знаєш, як легко могла втопитися?

— Ти врятував мене.

Переляк і полегшення, які він відчув, пробудили