Читати книгу - "Відродження"

Вона сяйнула білозубою усмішкою. — Скоро я піду у великий широкий світ, і краще вже до кінця розібратися зі своїми почуттями до татка.

— Твій татко теж був білим екс-гітаристом?

Це її розсмішило.

— Джеймі, вночі всі коти сірі. То ми займемося цим чи ні?

Ми зайнялися, і це було шалено. Я збрешу, якщо скажу, що її молодість мене не збуджувала (їй було двадцять чотири), і також збрешу, сказавши, що завжди міг витримувати її темпи. Розтягнувшись біля неї тієї першої ночі, доволі виснажений після другого раунду, я спитав, що б на це сказала Джорджія.

— Від мене вона не дізнається. А від тебе?

— Нє-а. Але Недерленд — маленьке містечко.

— Це правда, у маленьких містечках шила в мішку не сховаєш. Ну, якщо вона зі мною про це заговорить, я нагадаю їй, що колись вона у Г’ю Єйтса не лише бухгалтерію вела.

— Що, серйозно?

Брі захихотіла.

— Ви, білі хлопці, такі дурненькі буваєте.

* * * * *

Тож тепер, поставивши з її боку ліжка каву, а з мого — чай, ми спиралися на подушки, а між нами стояв її ноутбук. Літнє сонце (вранішнє, завжди найкраще) креслило прямокутник на підлозі. Брі була вдягнена в мою футболку й більш нічого. Її коротке волосся пухнатилося навколо голови шапочкою.

— Ти вже й без мене добре впораєшся, — сказала вона. — Ти прикидаєшся комп’ютерно безграмотним, мабуть, для того, щоб тримати мене там, де вночі можна зручно тицьнути ліктем. Але користуватися пошуковиком — це не ядерна фізика. Та й матеріалу ти вже набрав достатньо, хіба ні?

По суті, так і було. Ми почали з трьох імен, які взяли на сторінці «Свідчення чудес» веб-сайту Ч. Денні Джейкобза. Очолював список Роберт Райверд, хлопчик, зцілений від м’язової дистрофії в Сент-Луїсі. До цих трьох Брі додала ще тих, у яких я був впевнений, із наметового служіння в окрузі Норріс. Наприклад, Ровену Мінтур, чиє раптове одужання важко було заперечити. Якщо та хитка хода до чоловіка зі сльозами на очах була грою, то вона заслуговувала на «Оскар».

Брі відстежила «Тур зцілення й відродження» під проводом пастора Денні Джейкобза від Колорадо до Каліфорнії. Загалом десять зупинок. Разом ми дивилися нові відео з YouTube, викладені на сторінку «Свідчення чудес», — з ентузіазмом морських біологів, які вивчають нещодавно відкритий новий вид риб. Ми сперечалися щодо правдивості кожного (спочатку в моїй вітальні, потім у цьому самому ліжку) і зрештою поділили їх на чотири категорії: повна туфта, ймовірна туфта, нема певності таважко не повірити.

У цьому процесі поступово вималювався головний список. Того сонячного серпневого ранку в спальні моєї квартири на другому поверсі в ньому було п’ятнадцять прізвищ. Людей, у чиєму зціленні ми на дев’яносто вісім відсотків були переконані, виокремлених із переліку, де фігурувало майже сімсот п’ятдесят можливих кандидатів. У цьому списку був Роберт Райверд, була Мейбел Джерґенз із Альбукерке, а також Ровена Мінтур і Бен Гікс, чоловік, який у наметі на ярмарку округу Норріс зірвав з себе шийний корсет і викинув милиці.

Гікс був цікавим випадком. І він, і його дружина підтвердили справжність зцілення у статті, яку надрукували в газеті «Денвер пост» закілька тижнів після того, як мандрівне шоу Джейкобза поїхало далі. Він викладав історію в муніципальному коледжі Денвера, мав бездоганну репутацію. Сам себе називав релігійним скептиком і описував свій похід на служіння в окрузі Норріс як «останню надію». Його дружина це підтвердила. «Ми приголомшені й сповнені вдячності», — сказала вона. І додала, що вони тепер знову ходять до церкви.

Райверд, Джерґенз, Мінтур, Гікс та всі інші в нашому головному списку зазнали доторку «святих обручок» Джейкобза в період між травнем 2007-го і груднем 2008-го, коли «Тур зцілення й відродження» завершився в Сан-Дієґо.

Брі з ентузіазмом узялася з’ясовувати, як їм усім жилося далі, але вже в жовтні 2008-го її запал дещо охолов. Саме тоді вона знайшла розповідь про Роберта Райверда (коротеньку замітку, не більше) у «Віклі-телеґрам» округу Монро. Там було написано, що «хлопчика-диво» поклали в дитячу лікарню Сент-Луїса «з причин, не пов’язаних з колишньою м’язовою дистрофією».

Брі трохи порозпитувала, через комп’ютер і телефоном. Батьки Райверда відмовилися з нею говорити, але медсестра з дитячого відділення, коли Брі сказала, що хоче викрити Ч. Денні Джейкобза, як шахрая, зрештою здалася. Насправді ми не зовсім цього хотіли, але це подіяло. Діставши від Брі запевнення, що її ім’я не буде згадано в жодній статті чи книжці, сестричка повідомила, що Боббі Райверда поклали в лікарню з «постійним головним болем», як вона це назвала, і провели ряд аналізів, щоб виключити пухлину мозку. І виключили. Зрештою хлопчика перевели в «Ґедз-Рідж», Оуквіл, штат Міссурі.

— Що це за лікарня? — спитала Брі.

— Психушка, — відповіла медсестра. А поки Брі перетравлювала інформацію, додала: — Майже всі, хто потрапляє в «Ґедз», ніколи звідти не виходять.

Спроби Брі розвідати більше в «Ґедз-Ріджі» наштовхнулися на кам’яну стіну. А оскільки я вирішив, що Райверд — наш нульовий пацієнт[123], то полетів у Сент-Луїс, узяв напрокат машину й поїхав на ній в Оуквіл. Кілька днів по обіді просидівши в барі, найближчому до лікарні, я надибав санітара, який розговорився за невеличку винагороду в шістдесят доларів. Роберт Райверд ходив нормально, сказав санітар, але далі кутка своєї палати не заходив. А в кутку просто стояв, мов дитина, яку покарали за погану поведінку, поки хтось не відводив його назад у ліжко чи до найближчого стільця. У хороші дні він їв сам. У погані, які тепер видавалися набагато частіше, його годували через трубку. Його стан визначили як напівкататонічний. Кретин, за словами санітара.

— А голова в нього досі болить? — спитав я в нього.

Санітар знизав кремезними плечима.

— Хто його зна?

А й справді. Хто.

* * * * *

Наскільки ми розуміли, дев’ятеро людей із нашого головного списку були живі-здорові. Включно з Ровеною Мінтур, яка знову почала вчителювати, і Беном Гіксом, з яким я сам поговорив у листопаді 2008-го, за п’ять місяців після його зцілення. Я не все йому розказав (приміром, ні разу не згадав про електрику, звичайну чи особливий її різновид), але виклав достатньо, щоб між нами встановилася довіра: про залежність від героїну, вилікувану Джейкобзом на початку дев’яностих, після чого пішли тривожні залишкові явища, які потроху зменшувалися й зрештою зникли. Що мене найбільше цікавило — чи не було в нього чогось схожого: потьмарень, спалахів, ходіння уві сні, чи, може, переходів на дивну мову, як при синдромі Туретта.

Зовсім ні, запевнив