Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

Грейсі не вірити в ті вигадки, а вона сказала, що Пол, здається на таке й не сподівався. Нащо ж тоді розказував?

— Енн каже, що Пол — геній, — відповіла пані Слоун.

— Можливо. Хтозна, чого чекати від тих американців, — сказала пані Ендрюс, яка дула слово «геній» хіба тоді, коли його, за звичкою, іронічно вживали щодо химерних, незвичайних людей, і як Мері-Джо, вважала, що тому, кого так кличуть, просто «клепки бракує».

Тим часом у класі Енн сиділа сама при своїм столі, як сиділа й першого навчального дня два роки тому, зіпершись щокою на руку й тужливо споглядаючи з вікна Озеро Осяйних Вод. Серце їй від розлуки з учнями краялося так, що на певний час навіть Редмонд утратив у її очах усю колишню принадність. Вона досі відчувала обійми Анетти Белл і чула схлипування: «Я більше не любитиму іншої вчительки так, як вас, панно Ширлі — ніколи, ніколи».

Два роки вона працювала тут — сумлінно й віддано, — два роки робила помилки й сама ж на них училася. Багато чого змогла навчити своїх учнів, проте відчувала, що вони навчили її значно більшого — ніжності, самовладання й чистої, незатьмареної мудрості й розуміння дитячих сердець. Можливо, їй і не вдалося спонукати їх до честолюбних прагнень, проте вона змогла навчити — радше, на прикладі власної милої індивідуальності, ніж усіма ретельно дібраними настановами, — що життя можна й треба прожити в доброті й любові, дотримуючись правди, щирості та чесності й уникаючи всього, що відгонить брехнею, жадобою і вульгарністю. Вони, певно, ще й самі не почали усвідомлювати цих уроків, та згодом пам’ятали їх і втілювали в життя й багато років по тому, як забули назву столиці Афганістану чи дати початку й завершення війни Червоної та Білої Троянд.

— От і скінчився ще один розділ життя, — мовила Енн уголос, замикаючи шухляду. Їй було сумно; утім, романтична думка про «закінчений розділ» дещо втішила дівчину.

Перші два тижні канікул Енн провела в Прихистку Луни, і для тих, хто був до цього причетним, то була невимовна радість. Вона повезла панну Лаванду на закупи до міста й умовила купити нову тканину на сукню; невдовзі потому надійшла радість викроювання й шиття. Тим часом щаслива Шарлотта Четверта обметувала шви й збирала з підлоги клапті. І хоч панна Лаванда бідкалася, що її вже ніщо в житті не цікавить, очі їй засяяли, коли вона приміряла нову сукню.

— Я, певне, така дурна й легковажна, — зітхнула вона. — Соромно, що нова сукня — хай і з серпанку кольору незабудки — тішить мене більше за власне чисте сумління й пожертви на підтримку місіонерських служінь.

Коли добіг кінця перший тиждень гостини, Енн навідалася додому, у Зелені Дахи, — поцерувати панчохи двійнят і відповісти на всі запитання, які тим часом накопичилися в Деві. Надвечір вона вирушила на узбережжя — провідати Пола Ірвінга. Минаючи низьке квадратне вікно вітальні в будинку старої пані Ірвінг, Енн завважила чоловіка, у якого сидів на колінах Пол, та вже наступної миті хлопчик стрілою вилетів до неї.

— Панно Ширлі! — радісно закричав він. — Ви знаєте, що сталося? Таке чудове! Тато приїхав! Уявляєте? Тато приїхав! Ходімо зі мною. Тату, це моя дорога вчителька. Ви ж знаєте, тату.

Усміхнений Стівен Ірвінг підвівся назустріч Енн. Був то високий вродливий чоловік середніх літ із посрібленим сивиною волоссям, глибоко посадженими синіми очима й виразним сумним обличчям, на якому виділялися чітко окреслені підборіддя й чоло.

«Достоту романтичний герой», — подумала Енн із радісним трепетом у серці. Адже так сумно було б зустріти того, кого вона вважала б тим самим героєм, і виявити, що він лисий, опецькуватий чи має ще якийсь ґандж у чоловічій вроді. Для Енн було б жахливим потрясінням, якби об’єкт романтичного захоплення панни Лаванди виявився не таким гарним, як вона. — То ви і є «дорога вчителька» мого сина, про яку я стільки чув, — мовив він, щиро потискаючи руку Енн. — Пол так багато писав про вас, панно Ширлі, що мені видається, ніби ми з вами давно вже знайомі. Дякую вам за все те, що зробили для нього. Гадаю, саме ваш вплив і був йому потрібен. Моя мати — одна з найкращих і найдобріших жінок у світі, та з її міцним шотландським здоровим глуздом їй не завжди вдавалося збагнути характер мого хлопчика. Але ви дали йому те, чого вона не змогла. Ви з нею вдвох виховували Пола найкраще, як тільки можна виховати хлопця, що лишився без матері.

Всім подобається, коли їхні зусилля цінують. Від похвали пана Ірвінга обличчя Енн «зарум’яніло, мов троянди пелюстки», і втомлений, сумний чоловік, глянувши на неї, подумав, що ніколи ще не випадало йому бачити милішої, чарівнішої дівчини за цю руденьку сільську вчительку з дивовижними очима.

Блаженно щасливий Пол усівся поміж ними.

— Я не знав, що тато приїде, — сказав він сяючи. — Навіть бабуся не знала. Це була така несподіванка. Взагалі, — серйозно похитав головою Пол, — я несподіванок не люблю, бо тоді не можу насолодитися радістю очікування. Але це була чудова несподіванка. Тато приїхав учора вночі, коли я вже спав. І коли бабуся й Мері-Джо вже надивувалися, вони з бабусею пішли нагору подивитися на мене, а будити до ранку не хотіли. Та я сам прокинувся й побачив тата, і аж стрибнув на нього.

— З ведмежими обіймами, — усміхнувся пан Ірвінг, обіймаючи сина за плечі. — Я ледь упізнав мого хлопчика — він став такий великий, засмаглий і дужий.

— Навіть не знаю, хто більше зрадів, що тато приїхав — бабуся чи я, — вів далі Пол. — Бабуся ввесь день на кухні готує татові улюблені страви, і каже, що Мері-Джо цього не довірить. Це вона так радіє. А я більше люблю сидіти й розмовляти з татом. А зараз даруйте, але мушу покинути вас ненадовго — допомогти Мері-Джо пригнати корів із поля. Це один з моїх щоденних обов’язків.

І він побіг виконувати свій «щоденний обов’язок», а Енн з паном Ірвінгом продовжили розмову. Утім, Енн відчувала, що на думці в нього постійно було щось інше. Невдовзі пан Ірвінг сам заговорив про це:

— У своєму останньому листі Пол розповів, як ви з ним ходили до… моєї давньої приятельки. Панни Льюїс із кам’янички в Графтоні. Ви добре її знаєте?

— Так, вона моя близька подруга, — стримано відповіла Енн, нічим не виказавши трепету, що охопив її з ніг до голови від запитання пана Ірвінга. Вона інстинктивно відчула, що спостерігає за справжнім романтичним