Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

class="p1">Після вечері Енн сіла коло вогню між Метью та Маріллою й докладно їм розказала про свою мандрівку.

— Я так чудово провела ці дні, — захоплено закінчила вона свою розповідь, — і, я гадаю, вони стануть для мене цілою епохою. Але найкраще — це знову бути вдома.

Розділ 30

У ПІДГОТОВЧОМУ КЛАСІ

Марілла поклала в’язання на коліна й відхилилася на спинку стільця. У неї втомилися очі. Панна Катберт подумала, що наступного разу, коли поїде до міста, то придбає собі нові окуляри, бо віднедавна очі втомлювались аж надто швидко.

Був вечір; довкола Зелених Дахів густішали важкі листопадові сутінки. Кухню освітлювали хіба язики полум’я, що витанцьовували в каміні.

Енн сиділа по-турецькому на килимку перед каміном, дивлячись на веселий вогонь, який мовби відблискував сяйвом усіх тих сотень погожих сонячних днів, що його ввібрали в себе кленові поліна. Спершу вона читала, та потім книжка вислизнула з рук — Енн, замріяна, всміхалася напіврозтуленими вустами. Осяйні замки самі собою виринали в її серпанково-веселковій уяві, неймовірні захопливі пригоди вже чекали на неї в країні мрій — пригоди, що неодмінно завершувалися тріумфом і не завдавали таких прикрощів як ті, що траплялися з нею насправді.

Марілла дивилася на неї з ніжністю, якої не могла б виявити за будь-якого світла, сильнішого, ніж це м’яке поєднання полум’я з каміна та вечірнього присмерку. Тієї любові, котра легко втілюється в словах і щирих поглядах, Марілла так і не навчилася. Проте вона змогла полюбити цю худеньку сірооку дівчинку любов’ю глибшою та сильнішою завдяки самій своїй стриманості, отож і боялася бути з нею надто поблажливою. Її непокоїла думка, що то гріх — так сильно всім серцем прив’язуватися до людської істоти, як вона прив’язалася до Енн. Можливо, вона несвідомо карала себе за це, намагаючись ставитися до Енн суворіше й прискіпливіше, аніж робила б це, якби любила її менше. Певна річ, Енн і гадки не мала, наскільки дорогою вона була для Марілли. Часом дівчинка тоскно думала, що та геть її не розуміє й не співчуває, що їй дуже важко вгодити — та потім докірливо нагадувала сама собі, чим вона Маріллі завдячує.

— Енн, — сказала раптом Марілла, — панна Стейсі приходила сьогодні, поки ти гуляла з Діаною.

Енн здригнулася й зітхнула, виринаючи зі світу своїх фантазій.

— Невже? О, як прикро, що мене не було. Чому ви не покликали мене, Марілло? Ми з Діаною були в Лісі Привидів, недалечко. Так гарно зараз у лісі. Папороть, трави й кущики чорниці — усе полягало спати, наче хтось укрив їх ковдрою з листя аж до весни. Мабуть, то маленька фея у веселковій шалі прийшла навшпиньках місячної ночі. Хоч Діана про це говорити відмовляється. Вона пам’ятає, як мама сварила її за те, що ми уявляли собі в Лісі Привидів. Це дуже кепсько вплинуло на Діанину уяву. Пригнітило її. Пані Лінд каже про Міртл Белл, що вона пригнічена. Я спитала Рубі Джилліс, чого це Міртл пригнічена, а Рубі сказала, що її, напевне, жених обдурив. Рубі тільки про женихів і думає, і що старшою вона стає, то нестерпнішою. Я навіть зовсім не проти женихів, але ж нема потреби всюди їх приплітати, правда? Ми з Діаною думаємо врочисто пообіцяти одна одній не виходити заміж, а лишитися милими старими паннами й провести разом усе життя. Тільки Діана ще не вирішила остаточно, бо вона вважає, що благородніше буде вийти за якогось грубого неотесаного гульвісу й цілковито змінити його на краще. Тепер ми з Діаною багато розмовляємо про серйозні речі. Ми відчуваємо, що так подорослішали, і нам уже не личить говорити про дитячі забавки. Це страшенна відповідальність — бути майже чотирнадцятилітньою, Марілло. Минулої середи панна Стейсі ходила з усіма нами, старшими дівчатами, до струмка, і ми про це розмовляли. Вона радить у підлітковому віці дуже ретельно дбати про свої звички та ідеали, бо до двадцяти років наші характери вже повністю сформуються, а це закладе підвалини всього нашого дорослого життя. І якщо підвалини будуть хисткі, то ми до кінця своїх днів так і не збудуємо на них нічого путнього. Ми з Діаною ще про це говорили, вертаючись додому зі школи, і то була дуже серйозна й урочиста розмова, Марілло. І ми вирішили ретельно дбати: набути собі шляхетних звичок, вивчити усе, що зможемо і стати розсудливими, щоб у двадцять років наші характери були правильно сформовані. Так страшно подумати, що колись мені буде двадцять років, Марілло. Але нащо сьогодні приходила панна Стейсі?

— Це я й хочу розповісти тобі, Енн, коли ти даси мені слово мовити. Вона говорила про тебе.

— Про мене? — Енн, перелякана, зашарілася й вигукнула: — О, я знаю, що вона вам сказала! Я сама хотіла розповісти, Марілло, я справді хотіла, та забула! Вчора панна Стейсі заскочила мене на уроці, я читала «Бен-Гура»,[11] а мусила вчити історію Канади. Мені Джейн Ендрюс дала книжку, і я читала на обідній перерві, і саме дійшла до перегонів на колісницях, коли почався урок. А я так хотіла дізнатися, що там буде далі, хоч і не сумнівалася, що Бен-Гур переможе, бо якби він програв, то не було б художньої справедливості, і я розгорнула підручник з історії, поклала його на парту, а на колінах під партою читала «Бен-Гура». І все було так, наче я вчу історію, а я тим часом упивалася книжкою, і так захопилася, що й не помітила, як підійшла панна Стейсі. А тоді я підвела голову — а вона стоїть і дивиться на мене страшенно докірливо. О, Марілло, мені стало так невимовно соромно, надто коли я почула, як хихоче Джозі Пай. А панна Стейсі забрала «Бен-Гура», та жодного слова не сказала, а залишила мене після уроків і аж тоді поговорила зі мною про це. Вона мені пояснила, що це було дуже негарно із двох причин. По-перше, я марнувала час, який мусила присвятити урокам, а по-друге, я обманювала вчительку, бо вдавала, що читаю підручник, а не художню книжку. І Марілло, я аж тоді збагнула, що це таки був обман, і мене це дуже-дуже вразило! Я гірко плакала, і просила панну Стейсі мені вибачити, і пообіцяла, що я більше ніколи-ніколи так не вчиню, і ще сказала, що я сама себе покараю: цілий тиждень не заглядатиму в книжку, навіть щоб дізнатись, як закінчилися ті перегони на колісницях. Але панна Стейсі відповіла, що цього не вимагає і залюбки мені