Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

І сказано: мало тримати таїну, – провадив далі старець передане крізь століття Слово. – Треба розкрити шифр. Нас понад сотня – один за одним – за 300 років того зробити не змогли. І сказано: настануть найтемніші роки, як за Філіпа, коли диявольська рука здійметься над храмом. І той, хто проникне у шифр і стане до захисту храму Господнього, буде знати, як шукати порятунку.

Я виджу, синку, що найтемніші літа настали. Не було такого на моїм віку – ні за австріяків, ні за поляків, ні за німців, щоби держава йшла проти Бога. Татари – у ясир забирали, але храми не руйнували. Ніхто й ніколи. Лише тепер прийшла чорна година. І тобі буде найтяжче. Нехай благословить тебе Господь.

Паламар Яким віддав Богу душу перед Різдвом. Попросив дітей і внуків, яких прикликав до смертного одра, похоронити його в означеному місці. Це місце називали з давніх-давен чомусь пресепторією.

Ніхто в селі не знав, чому цей клапоть землі на східному краю сільського цвинтаря так називається. Незнайоме слово з глибини віків, але ніхто не ризикнув піти проти останньої волі, тим паче, що лише одиниці перед смертю просилися туди. Чому – ніхто не знав. Таємницю, що ховалася в останній земній просьбі, вони забирали з собою.

– Товарищи, если кто из вас заметит этого мерзавца, что был наверху и исчез, немедленно хватайте его! Это сбежавший от правосудия враг советской власти и нашего социалистического отечества. Не теряйте бдительность!

Осмотритесь вокруг! Он не мог далеко уйти! – На церковних сходах махав маузером кагебіст у широких райтках і з червоними очима.

Комсомольці почали справді оглядатися. То були активісти з різних сіл і районів, тому мало знайомі між собою. Їх поєднала склянка на спільному ідейному бенкеті, але заклик шукати ворога збудив виплеканий інстинкт вп’ястись у горло ближньому. Ворог твій – товариш твій! До реалізації цієї формули сталінської ДНК була завжди готова та частина соціуму, на якій трималася система. Тотальна мережа сексотів умить перетворювала стукача на жертву й жертву на стукача. Вибирай! Якщо першим не стукнеш ти, стукнуть на тебе, – такою була ленінська трактовка гамлетового запитання.

Невідомо, хто перший вигукнув: «Він тут! Я впізнав його!», але запальничка запального кагебіста робила своє – по усьому юрбищу то тут, то там комсомольці почали накидатися один на одного й волокти до імпровізованої сцени, на якій височіли місцеві керівники партії та правоохоронних органів.

Кількасекундна з’ява Андрія навряд чи давала можливість на такій висоті навіть найталановитішому сексоту запам’ятати його в обличчя. Та й ще реальність маячила крізь призму п’яного комуністичного світо гляду. Тому ловили хіба що русявих хлопців, які могли скидатись на нього. Підозрілі пручалися щосили. Їх пробували визволяти з лабетів «бдительних» активістів земляки, але тих, що прагнули жертв, завжди було більше. Це тотальне правило спрацьовувало бездоганно. Паша знову випередив усіх: роль прокурора якось автоматично перейшла до нього. Він вдивлявся зверху вниз і раз по раз лише викрикував:

«Та ж то не той, йоб вашу мать!» Підозрілого відпускали, а далі волокли наступного. Так перепустили десятків зо два. А у потугах принести все нову й нову жертву відбою не було. Якби Паша взяв і сказав би на когось: «Це він!», п’яна юрба розірвала б його на шматки. Не треба було навіть бавитися у церемоніал розп’яття. Просто розірвали б, як шакали.

Пахло смаженим. І Паша першим зрозумів це. Політична ситуація могла вийти з-під контролю. А що, як вони самі вирішать, що хтось із них – це він! І не один такий!

Скільки в Радянському Союзі було винних? Одиниці, а невинних – мільйони, десятки мільйонів. Невинних жертв, закатованих і замордованих своїми ж братами двоногими. І цей механізм, коли в людини відбирають життя чи позбавляють волі безпідставно, механізм, на якому тримався режим Радянського Союзу, міг подіяти тут і тепер. У будь-яку мить. Адже це і є радянський народ – та сама заново виведена кремлівськими селекціонерами нова історична спільнота, у якій кожен готовий пожирати всіх навколо себе. Один – за всіх, всі – за одного! Самопожираючий соціалістичний колективізм як вища форма людської спільноти.

І ця вища форма почала діяти. Юрбище атеїстів розбивалося на фрагменти. Ті, що схопили підозрюваного, не спішили віддавати його назад у розпорядження керівників районних делегацій. Почали шикуватися ці передові ряди будівників комунізму в шеренги – стінка на стінку, зграя – на зграю. Район – на район!

Інстинкт самознищення почав, як навчав товариш Карл Маркс, охоплювати маси. Помножене на п’яне помрачіння хижацтво вирвалося з ницих істот. Як це буває на будь-якій масовій бійці, не має значення, хто кому першим затопив у морду. Але цього чекали всі! Але уже кожен, хай із десятка чи сотні, хотів якомога швидше бути другим.

Міжрайонний семінар з атеїзму перейшов у вищу стадію прояву комуністичного світогляду. Виховані на ненависті комунари пускали це почуття в молодечі кулаки, що опускалися важким пролетарським молотом на голови товаришів по партії і комсомолу з сусідньої делегації. Дуже швидко окремі випадки фізичних зіткнень заволокла суцільна пелена, як сказав би Тарас Григорович, генерального мордобою. Але не по вертикалі, як у його геніальній поемі, а по горизонтальній площині – довкруж церкви. Заюшені кров’ю комсомольці пустилися в сатанинський танець ленінського язичництва. У хід пішли плакати з вождями. Лики комуністичних апостолів тріскали на головах правовірних ленінців. Бралося в руки все, що траплялось.

За попередньої Пашиної ініціативи внизу прямо під церквою було зведено силами районної комсомольської організації пам’ятник вождю Комуністичної партії Радянського Союзу і світового пролетаріату товаришу Володимиру Іллічу Леніну. І в цю лиху годину позакласової боротьби порятунок на ньому пробували знайти ті, хто мав потуги в кулачках меншенько, ніж ідейної моці в умах і серцях. З огляду на такий дисбаланс вони опинилися горілиць і ставали черв’яками для дебелих активістів. Оті, яким перепадало і які хотіли будь-що врятуватися, кинулися за поміччю до вождя – почали дряпатися на його бронзову стовбуряку. На руках в Ілліча, ясна річ, не вистачало місця всім комсомолятам із розчавленими носами. Тому вони поприлипали то на холошах, то на плечах вождя.

А вождям меншеньким і живим, що стовбичили на призьбі церковній, було непереливки. Було страшно дивитися, як діє молодь під мудрим керівництвом комуністичної партії.

– Делай же ты что-нибудь! Что стоишь, как истукан, – першим зірвався керівник району, на території якого приключилося таке, адже ж йому й нести відповідальність за кричуще відхилення від затвердженого на бюро