Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

назвав «мундштучним офіклеїдом». Він був виготовлений з металу, мав змієподібну форму і досить дивний звук, котрий відрізнявся від звучання інших духових інструментів…

Не шкодуючи їхніх юних голів, я розповідаю їм все від самого початку. Про томпак, пакфонг і латунь, зі сплавів яких він виготовлений, про розтруб, корпус і «єску», мундштуки з ебоніту, пластику чи металу, про «пащеки» і довжину виїмки, про «язичок»-тростину, про саксофони-піколо, субконтрабасові, сопранові, альтові, тенорові і баритонові, про регістри і тональні отвори…

Щоб дістатися душі — треба знати анатомію, вчив пан Теодор.

Віднині це і моє правило. Я від нього не відступаюсь. Всі знання мають бути досконалими, від початку.

А кому нудно, той завтра не прийде. І, можливо, правильно зробить. Адже свій шлях треба знати від початку, щоби потім ні про що не шкодувати.

Дорогою додому я йду повз цвинтар. Стою там, і голову свердлить одна думка: в чому секрет ручної шліфовки тростини?

Якщо довго посилати в небо одне й те саме запитання, відповідь неодмінно з’явиться сама по собі…

І вона з’явилася приблизно рік тому!

Прийшла зненацька — так, як і мало бути.

Треба було в майстерні трохи прибрати, адже після смерті пана Теодора там нічого не мінялося, все було на тих же місцях. Навіть попіл, що часом легкою курявою здіймався з підлоги. До попелу в пана Теодора було особливе ставлення.

Думаю про це і раптом — мабуть, час надійшов! — згадую, які чорні були у нього кінчики пальців.

Далі — більше!

А скільки разів ходили ми лісом — цілими днями? Шукав він «громовицю» — дерево, що загинуло від удару блискавки. Збирали його в мішки, до майстерні несли — і не дай Боже, хоч тріску загубити! А потім з димаря дим валив — допалював він деревину, перетирав на порох, складав його в спеціальну скриньку.

А пальці у нього чорні були тому, що тим попелом він і шліфував тростину!

Думаю так і раптом ніби голос його чую: «Що характерно!!!»

Він, пан Теодор, завжди, коли чиюсь правоту бачив чи щось підтверджував, завжди так казав — «що характерно».

Тепер все на своїх місцях. Не знаю, чи додає попелова шліфовка гармонії звуку, але роблю так само. І пучки мої завжди чорні…

Але тепер не соромно на тростину ставити мікроскопічний автограф.

Автограф майстра.

3

…У майстерні сьогодні хазяйнує тітонька Осінь — вихлюпнула на дерев’яну підлогу повне відро золотого моря, в кожному кутку засвітила плетиво павутиння, мов мереживні фіранки випрала.

На столі — три речі: альтовий, пляшка пива, пачка чипсів, всередині — сум і радість, такі, які бувають лише восени.

Мені так багато хочеться сказати і так багато почути! І це все можливо робити одночасно, якщо маєш такий альтовий!

З ним мені ніколи не буває самотньо.

Його мундштук гіркуватий на смак, затискаю його губами. Тихо-тихо починає він говорити.

Сьогодні на нього сходять давні спогади…

«…Вона бігла так довго, що, здається, двічі оббігла всю землю. Ще ніколи вона не бігала так швидко!

Потім, коли вже не було сил, на горизонті з’явилися перші будинки міста — ціла низка однакових, мов гриби, будівель, сірих і трохи підпечених вечірнім світлом. І вона злякалась — куди далі?

Жоден з будинків не здався їй тим притулком, де вона могла б зупинитись. В цьому місті був лише один такий. Але…

Але вона й гадки не мала, де його шукати. Адже місто було таким великим. А вона — такою маленькою, мов… Мов колібрі в джунглях. І вона побрела по ньому, відчуваючи стертими до крові ступнями кожен камінець. І скільки б не йшла — довкола були лише ці сірі низькорослі будинки. Вона намагалася уникати людей. Це було не складно, адже на вулиці різко впали сутінки, а потім — темрява, в якій де-не-де блимали підсліпуваті ліхтарі.

Вона не знала, що робити.

Не знала, що взагалі роблять люди, котрі хочуть їсти, лишившись самі серед незнайомих вулиць.

Знала лише, що треба рухатись. І рухалась, ледь переставляючи втомлені ноги. Коли ти рухаєшся, то складається враження, що в тебе є якісь справи. І це безпечніше, ніж коли ти просто сидиш всю ніч на гойдалці в незнайомому дворі.

Несподівано, як це буває з людьми у такому непевному загубленому стані, їй примарилося, що саме зараз до неї вийде ціла делегація рятівників. І ця делегація буде найріднішою, від неї війне радістю, прихистком, тим дитячим спокоєм, коли тебе хтось веде за руку, хтось старший і мудріший, хтось, хто знає, куди і навіщо ви йдете. Тебе знайдуть, зігріють, відмиють брудні рученята, насварять і обцілують водночас, вкриють теплою ковдрою і прочитають на ніч «ВінніПуха».

Як, як могли вони покинути її саму-саменьку, всунувши в вуха аквамаринові кульчики?!

Вони бажали їй щастя, яке ввижалося їм у вигляді заможного життя.

Ні, вона не шукатиме їх! Адже вони не шукали її всі ці роки. І, можливо, саме зараз хтось з них пройшов чи проїхав повз неї на авто, байдуже кинувши погляд на незнайому «стрітку» в брудній сукні. І подумали, що, дякувати Богу, у нас немає ніяких проблем…

А ще вона очікувала і на інше, те, що здавалося їй більш імовірним: ось вона сяде у дворі на гойдалці, а з під’їзду вийде ВІН — той, кому вона залишила кішку. Він запитає, чи не змерзла вона, і поведе на теплу кухню, де вона слухала його саксофонову сповідь.

Вона думала так кілька годин, доки не плюнула собі під ноги. І цей рух несподівано вивітрив з неї залишки книжкової романтики. І вона подумала: жила ж її кішка прямо на вулиці, просто неба, під ящиками і днищами автівок!

А чим вона краща чи гірша за неї?

Чому має жити в палаці, якщо навіть не знає, якого вона роду-племені? Хто вона така, щоб розраховувати, що до неї вийдуть із розпростертими обіймами і поведуть «у світлу далечінь»? Що вона має в собі і… на собі?

На собі — брудну сукню і стоптані лікарняні капці.

У собі — повний хаос думок. Цей хаос схожий на торт із тарганами. Багато крему і багато тарганів.

У неї з собою немає ані гребінця, ані зубної щітки, ані носової хусточки. Лише у вухах висять маленькі кульчики з аквамарином — знак колишньої приналежності до якоїсь родини. Знак, швидше за все, сумний і безнадійний: таких кульчиків у світі — безліч. Вони не приведуть додому…

Проте, на них можна…