Читати книгу - "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]"

українськими оглашає! Пророкує, що знов колись так повиганяють перевертнів із України, як колись Вишневецьких, Пісочинських, Киселів і інших! А щоб він цього не дождав! Уже нащо мала гадинка кліщ, та й того з овечої шкури не вирвеш, а то б оце нас повиривать із України!

— О, бодай його з його божевільною головою! Що в самого катма ніякої Батьківщини, що сам живе трудовою копійкою, то й нас на той же лід хоче посадити. Слава Богу, наші діди своєї здобичі не прозівали: знали вони, де зимують раки. За те їм од нас честь і слава. А вони з Шевченком не знають, що плещуть. Та ще й пророкують, ледачі сини ледачих батьків:

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у Чорне море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим шарами заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

— Отже, поки це настане, то таких, як ви, багато ще опиниться там, де козам роги правлять.

Отже, Куліш — бунтівник, що для нього мужики — первії граждани України, носій національної ідеї, проповідник нової гайдамаччини, повтореної в XIX столітті «ребелії хлопської» XVII-го, коли було знищено великопанство-недоляшків. Голота з такими ж голотними ідеалами «трудової копійки», загальної трудової рівности. У своїй і панській уяві Куліш ототожнюється з Шевченком, і бунтівничі революційні рядки Шевченкового «Дружнього посланія мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Україні і не в Україні сущим» наводяться, як однодумні.

Куліш зневажав реальність як поет і як громадянин, філософську і ліричну негацію дійсности він сполучав із політичною й соціальною.

Гегель і Марат люди однієї доби; поза сумнівом Гайнріх Гайне мав рацію, коли уподібнював Канта і Робесп’єра. Того ж року, коли в Парижі було стято голову Людовіку Капету, тоді ж у Кенігсберзі критикою чистого розуму гільйотиновано Бога.

Люди скрізь завжди однакові: в своїй філософії, в своїй політичній акції, в своїх жестах і вчинках, в манері ходити, мислити й кохати.

4

Прометеїстична піднесеність, освідомлення себе як вищої обраної натури, холоднувата самотня ізольованість — це є метода не тільки громадської акції Куліша, але й життєвого його світовідчування й ставлення до жінок. Він однаковий і в 40-ві роки, і в 50-ті, однаковий у своїх стосунках з Милорадовичівною року 1857 і з Олександрою Михайлівною Білозерською. Закоханий в Олександру Білозерську, він напередодні шлюбу, ще шлюбу не взявши, уже передчуває в своїх родинних взаєминах прийдешню неминучу холодність, відчуженість, відокремленість.

Дарма, що З лютого 1847 р. Куліш у своєму щоденникові висловлює певність: «Вдача її [Олександри Михайлівни] обіцяє мені спокій на все життя», тут же поруч, після цього вислову певности, він записує рядки, що в тій певності примушують сумніватися: «Єдину чорну тінь на моїй душі лишає каяття, що ображав декілька разів її, і матусю її, й її братів»…

13 листопада, за місяць перед шлюбом 26 грудня р. 1846, Куліш записує до щоденника: «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти цю прихильність», і в листі до П. О. Плетньова він знов повторює цю думку, що жінці, яка його кохає, треба багато прикласти зусиль, щоб він «не охолонув до неї». А 13 листопада 1847 занотовує: «Одного разу незрівняний мій П. О. [Плетньов] сказав: „Жінок створено на те, щоб зробити нас Сократами“. Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене — справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись у дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку».

Він пишається з того, що стоїть вище за жіночу дріб’язковість, що він не стоїть на одній дошці з жінками.

Він кається, що ображав свою наречену, але чого варте це каяття, коли в його уяві майбутнє шлюбне життя вже наперед викликає згадку про Сократа й Ксантіпу?!

«Жодній жіночій розсудливості, — зазначає Петро Чубський з приводу наведених щоденникових Кулішевих записів, — не сила була зберегти незмінним Кулішеве почуття, що не могло воно встояти перед природним згасанням змисловости. В 50-ті роки, в години душевної негоди, в „понурий період“ свого життя, період, що позначається в Куліша й надзвичайним напруженням творчої праці, пристрасними ідеологічними шуканнями, він мусив особливо відчувати свою самотність, бо дивився на жінку як на непару для себе і для спільних інтересів. Уже тоді, в 40-ві роки, коли ще буяло в його крові змислове захоплення, він уже й тоді критично ставився до нареченої, бачив і відчував у ній „недостатність розумової освіти“. Отже, в 50 роки, коли вугілля змислового захоплення дотліли остаточно і від почуття не лишилося нічого, окрім холоднуватої байдужости, це зневажливе знецінювання Олександри Михайлівни призвело до майже остаточного розриву».

Справді треба було мати винятково покірну й надто витриману вдачу Олександри Михайлівни і треба було їй самовіддано кохати чоловіка, щоб отой-о мудрий Сократ-Куліш не зробив із неї Ксантіпи. В кожнім разі у нього вистачило упертости вдачі, щоб довести свою дружину до такого стану, коли вона в нестямі й розпачі, роздягнена, тікала взимку на вулицю світ за очі. Куліш її катував своєю зневагою й погордою. Кохати й зневажати — це було для Куліша те саме, єдине й спільне почуття, одне від одного не відокремлене. Чорна тінь образливого ставлення до кожної коханої жінки лежала на Куліші.

Нема куди правди діти, була Олександра Михайлівна малоосвічена й малописьменна жінка, але Куліш зневажливо ставився не тільки до неї, а й до Милорадовичівни, до Марка Вовчка, до Глібової… Ще й досі, через мало не 70 років дослідники обурюються на Куліша за буквально непечатний грубий епітет на адресу Марка Вовчка.

Зневажливе ставлення до коханої жінки — це найвидатніша риса в усіх романах Куліша: з Олександрою Михайлівною Білозерською, з Милорадовичівною, з Марком Вовчком, з Глібовою. В усіх цих романах повторюється та сама нота, та сама скарга: «Мене ніхто не розуміє»; «Де Вам се знати».

Оцінюючи свої взаємини з Милорадовичівною, Куліш писав до неї:

— Ви не знаєте, що я один на світі! Ви не зрозуміли, що моя душа жадає, як насущної пищі, дружнього погляду, дружнього слова! Де Вам се знати? Така моя доля, що я живу з людьми на віру; мене ніхто не розуміє яко чоловіка, і я од тих