Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

литвинам. Народ руський на своїй території є помітною дійовою особою в "Палінодії" Захарії Копистенського 1621 р., у "Протестації" Йова Борецького 1621 р., Густинському літописі, складеному в київських інтелектуальних колах 20-x років XVII ст. тощо.

Минуле п'яти княжих столиць (Києва, Галича, Холма, Львова і Володимира) та династій, що тут панували, стає головним засобом мобілізації історичної пам'яті. Ідейна мета цих екскурсів в історію – продемонструвати правонаступність політичного буття руського народу на своїй території. Вищим сакральним символом цього оголошується безперервність святощів Києва – столиці першосвятителів Русі Ольги й Володимира, a за доказ спадкоємності й тяглості влади служать княжі роди нащадків Володимирової парості – Острозькі, Заславські, Четвертинські. Континуїтет же власне народу забезпечують панські родини, чиє походження нібито пов'язане з давньоруською добою.

Завоювання Києва литовським князем Ґедиміном пояснюється провіденціалістськи: так задумав Бог за гріхи киян. Цікавішою натомість є спроба представити входження українських земель до Корони Польської не як наслідок військових дій Казимира Великого чи Люблінського унійного акту між Великим князівством Литовським і Короною, a як договір між Польщею і Руссю:

По довгих літах, – пише, наприклад, Захарія Копистенський у "Палинодії" (1621 р.), прийшло до того, що руські князі добровільно за певними пактами до Королівства Польського приєднувалися… Те саме читаємо в "Протестації" Йова Борецького (1621 р.): A ми, що приєдналися до Корони за договорами, скріпленими присягою, зазнаємо насильств…

Концепція договірних взаємин ніби логічно завершувала здійснене київськими інтелектуалами "виокремлення" руського народу як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим промислом (Київські святині), легітимізується наявністю власної династичної верстви (князі) і втілюється в персоніфікованій безперервності своїх лідерів (панів-шляхти). Навіть козакам, як уже оповідалося (пор. § 3), Йов Борецький знайшов місце у цій тріаді: їх трактовано як нащадків княжих слуг-воїнів чесного руського народу з Яфетового насіння, що:

за руського монарха Олега плавало на своїх чайках по морі… і штурмувало Константинополь. Це ті, чиї предки разом з Володимиром охрещувались і віру християнську приймали від Константинопольської церкви і по сьогоднішній день у ній народжуються, охрещуються і живуть.

Дисгармонію у цю струнку систему вносила лише одна, проте, як дуже скоро виявилось, найсуттєвіша деталь – неоднорідність руського народу, поділеного і по горизонталі – на еліту й простолюд, і по вертикалі – за мірою сприйняття універсальних вартостей Речі Посполитої, ототожнюваної з Польщею: її державного ладу, цивілізаційного кола культури, громадського устрою. Перший – горизонтальний – вододіл пролягав по лінії "шляхта/козацтво", бо цілком очевидно, що руська родова знать як легітимний і повноправний член суспільства почувалася в Речі Посполитій набагато комфортніше, ніж козацька стихія, постійно наражена на знищення (не кажучи вже про омріяні права й свободи). Що ж до другого – вертикального поділу, то й він певною, хоча й не абсолютною мірою, проходив між шляхтою і козацтвом. Ідея договірного підданства, замішана на сарматській ідеології золотих шляхетських вольностей, дистанціювала руську шляхту від Польщі регіонально, але не політично, тож ляха недолюблювали як чужака, проте не вбачали в ньому ворога. Натомість для козацтва, a разом з ним і для більшості нижчих станів, які опинилися за бортом "шляхетської республіки", усвідомлення своєї причетності до народу руського потенційно означало національну ворожість, спрямовану на осердя й символ Речі Посполитої – Польщу.

Розділ V

КОЗАЦЬКА ЕРА

§ 1. Козацька революція 1648–1657 рр.

Нова українська історія почалася зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад політичних сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію – Росію і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана, бо виопуклює той чи інший з язиків полум'я, в якому Україна палала майже 40 років, щедро поливаючи своєю і чужою кров'ю землю, котра ще донедавна в очах мандрівників-чужинців уявлялась міфічним символом краю, плинучого молоком і медом. Вжите у цій книжці поняття революція, на думку автора, найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі – й Туреччини. По-третє, у нововитвореній Українській державі була повністю перевернута звична суспільна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її "правом шаблі" – козацька старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура – постать героя-козака, символічного борця "за волю України".

Душею козацької революції від першої миті її спалаху став Богдан Хмельницький – людина-легенда вже в уяві сучасників. Тож з погляду на цю постать і варто розпочати нашу оповідь.

Богдан Хмельницький – людина і міф

У 1648 р. Богдан Хмельницький мав понад 50 років (припускають, що він народився 1595 р.), тобто був людиною досвідченою і зрілою. Однак про молодість майбутнього гетьмана чи про життя в зеніті віку ми знаємо дуже мало. Його батько, дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, походив, найімовірніше, з Перемишльської землі; на початку XVII ст. як слуга коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського жив при його дворі у Жовкві на Львівщині. Згодом, коли дочка гетьмана вийшла за Яна Даниловича, разом з нею переселився до Олеська, а звідти – до Чигирина, де Данилович обійняв уряд корсунського і чигиринського старости. Тут виконував певні адміністративні доручення, потім був призначений підстаростою, тобто управителем замку й волості; тоді ж отримав від Даниловича хутір Суботів під Чигирином, заклав там пасіку, а пізніше навіть осадив власну слободу Новосельці з кількома підданими. У 1620 р. брав участь у поході гетьмана Жулкевського на Молдову, а в жовтні цього ж року поліг у битві з турками під Цецорою. Живучи в серці козаччини, мав близькі контакти з козаками, ба – навіть одружився з козачкою, матір'ю Богдана Хмельницького. Переказ, що якийсь час він був нібито сотником Війська Запорозького, очевидно, легендарний.

Перша згадка про військовий досвід Богдана Хмельницького-молодшого припадає на нещасливу битву під Цецорою 1620 р., у якій загинув його батько, а сам юнак потрапив до турецького полону. Через два