Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

роки бранця викупила мати, за іншими даними – його обміняли на котрогось із турецьких полонених. Після цієї пригоди доля Богдана вже тісно пов'язана з реєстровим Військом Запорозьким, а сам себе він зараховує до людей, які звикли шаблею шматок хліба здобувати. Є згадки, щоправда, сумнівної достовірності, про його участь у козацьких морських походах 20-х років XVII ст., а в 1633–1634 рр. він нібито так відзначився у Смоленській війні, що був обдарований від короля шаблею. У повстанні Павлюка знаходився серед тієї реєстрової старшини, яка, усвідомивши безвихідність ситуації, пішла на переговори з коронними владами. Його підпис як тодішнього військового писаря стоїть на акті капітуляції під Боровицею 1637 р.; у 1638 р. бачимо Хмельницького серед членів козацького посольства до короля.

Після запровадження в життя сеймової ординації 1638 р., яка круто обмежила козацьке самоврядування і, зокрема, ліквідувала виборну посаду писаря Війська Запорозького, Богдан став одним з десятьох сотників Чигиринського реєстрового полку. Однак ця непоказна посада не зменшувала його авторитету, в тому числі – і в очах частини придворних. Коли в 1644 р. французький посол у Речі Посполитій граф де Брежі розпочав переговори про найм запорожців на французьку службу, то повідомляв кардиналові Мазаріні, що серед них є дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають. Невдовзі де Брежі описує зустріч з Богданом так:

Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник [!] Хмельницький… Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові.

Одружувався Хмельницький тричі. Його першою дружиною була Ганна Сомківна, сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, яка померла між 1645–1647 рр. (від цього шлюбу народилося троє синів – Тиміш, Юрій та Остап, який помер хлопчиком, і чотири доньки). Вдруге Хмельницький обвінчався в липні 1648 р. в Чигирині з нібито вихованкою своєї жінки шляхтянкою Мотроною. Цьому шлюбу передувала драматична історія: недруг Хмельницького, чигиринський підстароста Данило Чаплинський вчинив наїзд на Суботів, забив мало не до смерті канчуками сотникового сина Остапа (від чого хлопчик і помер), а красуню Мотрону вивіз і обвінчався з нею. Пригода з Мотроною скінчилася не менш драматично, ніж почалася. У травні 1651 р. старший Богданів син Тиміш, ненавидячи мачуху, наказав повісити її на воротях батькового двору в Чигирині начебто за подружню зраду. Врешті, в серпні 1651 р. Хмельницький одружився втретє з сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною, вдовою одного з козацьких полковників. Ця статечна й розумна жінка користувалася загальною повагою в оточенні гетьмана; померла 1667 р. черницею Києво-Печерського жіночого монастиря.

Зовнішній вигляд Хмельницького відтворений на відомій гравюрі ґданського гравера Гондіуса, що була зроблена з прижиттєвої замальовки 1651 р. Абрахама Вестерфельда, придворного маляра Януша Радзивила. Доповнюють уявлення про зовнішність Богдана нотатки мемуаристів. Наприклад, венеціанський посол Віміна зазначав, що гетьман на зріст скоріше високий, ніж середній, широкої кості й міцної будови. Щодо побутових звичок і уподобань, то відомо, наприклад, що гетьман палив довгу турецьку люльку і полюбляв каву, на ті часи ще мало вживану в Європі. Добре стріляв з лука, з яким виїздив на бій, а зі зброї завжди носив при собі шаблю. В доброму настрої міг пограти на бандурі. Врешті, як тоді було заведено, багато пив, віддаючи перевагу домашнім напоям – горілці, пиву й медові.

Збереглися яскраві свідчення про вдачу гетьмана, у якій відзначали ніби два єства: одне вибухово-холеричне, інше – мовчазне, задумливе й похмуре, однаково схильне і до розчулення, і до втаємниченої

підступності. Сучасники нераз описують страхітливі вибухи гетьманського гніву, коли він міг кричати з такою несамовитою люттю, що кидався по покоях, рвав себе за волосся, ногами бив землю або ж метався, немов шалений, що втратив розум. У такі хвилі, як тоді писали, ніхто не міг йому суперечити, а хто посмів би, позбувся б життя. Загалом же у публічних виступах і поводженні з рядовими козаками тримався з підкресленою привітністю, досконало володіючи мистецтвом показної відвертості та сміливого владного жесту. Це забезпечувало йому стійкий авторитет у козацькій масі, а його тяжка рука сприймалася за належне у підтриманні жорсткої дисципліни (Альбрехт Радзивил, наприклад, у своєму щоденнику під 1650 р. писав, що гетьман має всіх русинів у такому послусі, що все готові зробити на один його порух). Загальновідомою була і така примітна риса гетьманської вдачі, як хитрість, котра під видимою оболонкою нераз маскувала почуття й наміри, цілком протилежні декларованим. За словами одного з сучасників, це була людина з тисячею штук, і його слід було остерігатися тим більше, чим більше він виявляв покори.

Розбіжності в сприйнятті козацького вождя бачимо вже в поглядах сучасників, людей, котрі, за словами Івана Франка, "перетерпіли на власній шкурі криваву драму Хмельниччини". Не дивно, що для поляків гетьман був передовсім зрадником, кровожерним тираном, сином антихриста, збурювачем спокою, а рівночасно (як і всі козаки, про що вже довелося згадувати) – хлопом, розбійником. Водночас не піддавалися сумніву його мужність і сила, що нераз трактувалося як бич Божий, посланий за бунти і зради поляків, ба – саме ім'я Богдан тлумачилося як Богом даний для кари.

В старій українській традиції постать гетьмана тлумачилась неоднозначно. Учена поезія періоду перших козацьких перемог 1648–1649 рр. сформулювала тезу про Богдана-визволителя, яскраво висловлену, наприклад, у віршах, що супроводжували текст реєстру Війська Запорозького 1649 р. Автор обігрує уже згадане тлумачення імені гетьмана – Богдан, тобто Богом даний – для наголошення на божествено санкціонованій місії козацького вождя. Йому в заслугу ставляться два подвиги – перед православною церквою і перед Руссю-державою, для чого використано промовисті паралелі з Петром Могилою і київськими князями Володимирового коліна:

При Могилі Петрові хрести заслужонії,

При Богдану в Русі єст воздвижонії…

З синов Володимирових Россія упала –

З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала.

Довкола постаті гетьмана оформляється метафора, яка надовго оселилася в українському письменстві: порівняння з Мойсеєм, що вивів свій народ з лядського іга. Вона живить українську думку впродовж усього XVIII ст., і лише в "Історії Русів", історико-публіцистичному творі невідомого автора кінця XVIII – початку XIX ст., до густої завіси слави додано трохи сумніву. Хмельницький в очах автора "Історії Русів" – це й надалі герой, рівний Помпею і Цезарю, однак опис дебатів довкола пропозиції передати Україну під протекцію Москви насичений надто дошкульними аргументами проти. Саме тут автор вкладає в уста козаків гострі антигетьманські випади: ті називають Хмельницького перекинчиком і зрадником батьківщини,