Читати книгу - "Гойдалка дихання"

Зсередини воно нудне, а зовні, на обличчі, блищить, ніби голод в очах. І говорить:

— Ти все ще ПІАНІНО.

— Так, — відповідаю я, — піаніно, яке більше не грає.

ПРО СКАРБИ

— Скарби, на яких написано «я тут», — це невеликі скарби.

Скарби, на яких написано «чи ти ще пам'ятаєш», — це трохи більші скарби.

Але найбільші скарби — це ті, на яких буде написано «я був тут».

Я БУВ ТУТ, — має бути написано на скарбах, так вважав Тур Прікуліч. Мій кадик поквапно піднімався вгору і вниз, ніби я проковтнув власний лікоть. Перукар сказав:

— Ми ще тут. П'яте через десяте.

Тоді, у перукарському кріслі, я думав: якщо не помреш уже тут і зараз, то це трапиться незабаром. Можна вийти з табору, звільнитися або навіть повернутися додому. І тоді вже можна сказати: Я БУВ ТУТ. Але п'яте трапляється через десяте, всюди відчувається невеличкий безлад, тобто збаламучене щастя, і треба зізнаватися, де воно було і як виглядало. І чому хтось такий, як Тур Прікуліч, має потім говорити вдома, що йому зовсім не бракувало щастя.

Можливо, вже тоді хтось запланував собі після табору вбити Тура Прікуліча. Хтось, кого переслідував янгол голоду, поки Тур Прікуліч носив свої мешти, ніби лакові сумочки вздовж центральної алеї табору. Коли настав час, коли всі ми перетворилися на шкіру і кістки, хтось, мабуть, під час переклички або у карцері, сотні разів прокручував у голові, як можна розвалити навпіл череп Тура Прікуліча. Або той хтось стояв тоді по шию у снігу біля залізничної колії, чи по шию у вугіллі біля ями, або у кар'єрі серед піску чи цементу. Або він лежав без сну на своїх нарах під жовтим світлом нічника і поклявся собі помститися. Можливо, він навіть запланував убивство того ж дня, коли Тур говорив про скарби на кріслі перукаря і дивився у дзеркало своїм масним поглядом. Або у момент, коли він запитав мене, дивлячись у дзеркало:

— Як там, у вас, під землею?

Або і в момент, коли я відповів:

— Затишно, кожна зміна — це витвір мистецтва.

Можливо, що і вбивство із краваткою в роті і сокирою на животі — це запізнений витвір мистецтва.

Сьогодні я знаю, що на моїх скарбах написано: Я ЗАЛИШИВСЯ ТАМ. Що табір відправив мене додому, щоб опинитися на відстані, необхідній для того, аби завоювати більше місця у мене в голові. Відтоді, як я повернувся звідти, на моїх скарбах написано не Я ТУТ, але і не Я БУВ ТУТ. На моїх скарбах написано: Я НЕ МОЖУ ВИРВАТИСЯ ЗВІДСИ. Табір усе більше простягається із зони сновидінь ліворуч у зону сновидінь праворуч. І я змушений говорити про свій череп як про цілу територію, табірну територію. Неможливо захистити себе ні мовчанням, ні розповідями. Ти перебільшуєш як в одному, так і в іншому, але ні там, ні там не існує Я БУВ ТУТ. Як не існує і відповідного мірила.

Але скарби існують, у цьому Тур Прікуліч мав рацію. Моє повернення додому — це скалічене і невтомно вдячне щастя, дзиґа виживання, яка починає обертатися від кожної дрібниці. Вона тримає мене в руках, як усі мої скарби, яким я не можу опиратися, але і відпустити їх геть теж не можу. Я користуюся своїми скарбами уже понад 60 років. Вони ослаблюють мене і не дають спокою, вони інтимні і жахливі, забудькуваті і злопам'ятні, зужиті і нові. Вони — це спадок Тура Прікуліча, і їх не відрізнити від мене. Якщо я перелічуватиму їх усі, то потраплю в небезпеку.

Моя горда підлеглість.

Мої притлумлені бажання зазнати страху.

Моя мимовільна квапливість, я моментально перестрибую з нічого на всеохопність.

Моя вперта податливість, у якій я визнаю рацію за всіма, щоб потім мати змогу дорікати їм.

Мій кульгавий опортунізм.

Моя ввічлива жадібність.

Моя вицвіла тужлива заздрість до людей, які знають, чого вони хочуть від життя. Це відчуття схоже на давучу вовну, холодне, кучеряве.

Моя зростаюча вичерпаність, яка означає, що я зовні у небезпеці, а зсередини порожній відтоді, як я більше не мушу голодувати.

Моя бічна прозорість, яка призводить до того, що я розпадаюся на шматки під час руху всередину себе.

Мої безглузді пообіддя, коли час повільно сповзає разом зі мною поміж меблі.

Моє ретельне залишання інших у біді. Мені потрібно дуже багато довіри, але я не даю собі розслабитися. Я досконало володію мистецтвом ледь помітної посмішки у момент дистанціювання від когось, хто потрапив у халепу. Відтоді, як я звільнився від янгола голоду, я нікому більше не дозволяю заволодіти собою.

Найбільший із моїх скарбів — це постійна потреба працювати. Це наслідок примусової роботи, але і рятівне коло. У мені сидить хтось, хто не знає жалю до себе, це родич янгола голоду. Він знає, яким чином можна вимуштрувати решту скарбів. Від нього у мене паморочиться в голові, він намагається змусити мене відчувати чари примусу, бо я боюся бути вільним.

З вікна моєї кімнати видно годинник на вежі замкової гори міста Ґрац. Біля мого вікна стоїть велика дошка для креслення. На моєму письмовому столі лежить мій останній план будівництва, схожий на обрізану з усіх боків скатертину. Він вкритий пилюкою, як літо надворі, на вулицях. Коли я дивлюся на нього, він не пригадує мене. Перед вікнами мого помешкання починаючи з весни щодня прогулюється чоловік, він тримає на шворці білого пса з короткою вовною, у нього в руках неймовірно тонкий чорний ціпок, у якого замість руків'я лише ледь помітне заокруглення, схоже на збільшену ванільну паличку. Якби я хотів, я міг би привітатися з цим чоловіком і сказати йому, що його пес схожий на білу свиню, на якій колись давно моя туга за домом могла їздити верхи по небу. Хоча насправді я хотів би поговорити з псом при нагоді. Було б непогано, якби пес одного разу вийшов на прогулянку сам або з ванільною палицею, без чоловіка. Можливо, так воно якогось дня і трапиться. Я так чи інакше залишуся жити тут, і вулиця залишиться такою ж, якою вона є зараз, а літо триватиме ще довго. У мене є час, тож я чекаю.

Найбільше я люблю сидіти за своїм білим столом, метр завширшки і метр завдовжки, квадратним столом із пластиковою стільницею. Коли годинник на вежі вибиває пів на третю, сонце зазирає до кімнати. На підлозі тінь від мого стола нагадує грамофон. Він грає мені пісню про дафнію або палому. Я беру