Читати книгу - "Похорон богів"

подивився й каже: так, мовляв, і так, дуже на тобі мало м'яса. А Борис йому за мене рече:

— Де ж те м'ясо візьметься, коли вранці дадуть півкоржа — ото тобі до самого вечора.

А родак його каже мені:

— Коли таке діло — жуй вівсо: од вівса кістка ширшає. Отак укинь у рота й жуй, аж поки в роті стане солодко, а тоді юшку ковтни, а полову виплюй. І так день у день. А тоді побачимо.

Так я й чинив: укину пучку вівса в рот і ремиґаю, воно зупершу гірке, шелестить і колеться, а далі починає солодшати й пахне молоком. І що ти думаєш? М'яса, правда, не наросло, як і казав отой кожум'яка, але зачав відчувати мовби силу в плечі.

Мироніг одпустив мене й на Купала, то я пішов не на Подільський торг, а знову до того самого кожум'яки. Облапав він мене й рече:

— Наче трохи подужчав. Жуєш вівсо?

Лише киваю, мов той кінь.

— Ану ж побачимо...

Пішов він до хижі й виносить мені старезного меча, а сам підібрав з долу лозину:

— Ану ж рубни.

Я не зміг перерубати лозину, а він своє:

— Хто ж так рубає? Треба ось так...

Дав у руки лозину, а сам як махне мечем — наче бритвою зрізало: я й не почув.

Показав він мені того дня першу хитрість: як тримати пальцями руків'я меча.

— Оцього навчишся — знову приходь. Бо не все зразу.

Почав я тепер носити в стайню гілля. Наношу ввечері, а тоді при скіпці січу, а цурки нишком викидаю на гноїще.

Та їдного вечора Борис був заснув у яслах отого старого коня, а я так розпалився рубаючи, що й не почув, коли рипнули двері й увійшов конюший Глига — рядович із Кожум'яцького-таки ж кінця. Подивився на мене, взяв щось там і пішов. Лукавий чоловік був цей Глига. Я забув підперти двері стайні кілком. Думав, обійдеться, коли це назавтра дибає Мироніг — та просто під ясла, де я ховав свого меча. Питає:

— Це звідки?

Кажу — знайшов. Щоб цього, каже, більше тут не було.

Та так сердито дивиться.

Переховав я того меча, більше не наважуюсь видобути.

Думаю, добре, що хоч Мироніг, бо інший би завдав мені жару, знав би всенький княжий двір. А то чоловік був нелукавий.

Коли це минає день чи два — приходить конюший Глига й каже:

— Кличе тебе княжий під'їзний.

Мені похололо. Під'їзного в Києві кожен знав — ще ніхто не вертався од під'їзного цілим, коли кого кликав цей княжий муж. Ну, думаю собі, начувайся, Добрине. А Борис теж розгубився й тільки покивує мені, щоб я його не виказав.

Зайшов я до кліті під'їзного й стою. А він такий пикатий та ручистий — заб'є й писнути не дасть. Питає, де я взяв меча. Кажу — знайшов у плавнях. У плавнях, каже, мечі не ростуть. Та як підійме оте ручище, як завдасть — завдасться аж через поріг перекотився. Дивлюся — аж коло нього й меч мій на столі. Коли б спромігся-був і би схопив свого меча та сіконув цього пикатого кабана, як ото вчив мене Борисів кожум'яка. Та де там: у голові од ляпасів аж джмелі гудуть. Думаю, як зачне знову бити — побіжу й утечу, а там хай здоганяє. Коли ж ні, більше не вдарив, лише схопив мене та меча з піхвами й кудись веде.

Обминули ми хором і подалися лізницею вгору, аж на теремі, дивлюся — стара. Сидить уся в чорному, а коло неї вистрибує княжич Святослав, твій батько. Під'їзний поторсав мене за в'язи й питає стару: що йому зі мною робити? Мовляв, так і так. А я стою й не зводжу з неї ока. Набурмосилася вельми, але мовчить. Тоді підвелась і почала мести терем спідницею. Ходить отакечки туди й сюди, а на мене й не зиркає, наче я дерево якесь. Аж згодом таки питає:

— Для чого тобі меч?

Кажу, звісно, для чого. Кому хотів укоротити життя? Кажу — нікому. Брешеш, рече. А я: не брешу, мовляв, ще не вмію ним до пуття орудувати, бо ще тільки вчусь.

— А як навчишся?

Я мовчу, а вона знов за своє:

— Як навчишся — кому першому?

Кажу, то вже мій клопіт — кому.

А стара підійшла й бере мене за підборіддя, я тільки головою сіпнув, а вона сміється так скреготливо, як завше:

— Гляди, яке вовченя!

Постривай, думаю, хай ще трохи підросту, на які зуби годі засмієшся...

А під'їзний ще тримає мене за карк. Думаю, зараз знову зачне метиляти мною. Коли це стара каже йому:

— Відпусти, хай собі.

Пішов я знову до тих клятих стаєнь і розказав усе Борисові. Дивується він, а я й сам дивуюсь.

Того дня старий конюший звелів переганяти коні в луг.

Коли вертаємося до стаєнь увечері — підходить Мироніг, а в руках у нього мій меч разом з піхвами. Кинув його мені під ноги й пішов.

Ми з Борисом тільки глипаємо. Борис і каже мені:

— Щось пороблено старій княгині.

Отак усе обернулося з тим мечем...

А Мироніг став частіше відпускати мене на волю. Того літа я бігав до Ольжиного села двічі — навідував сестру Малушу. Вона наче трохи підтяглась, трохи посправнішала, та коли я, погостювавши, збирався вдосвіта бігти назад, вона вчіплялась у мене реп'яшком і заливалася сльозами.

І вертався я до Києва лихий на всіх отих, що розметали нашу сім'ю й розлучили мене з рідними, перетворивши нас на рабів. Тоді перед очима мені темніло, я думав тілько про той далекий день, коли здобуду волю.

І ще запекліше почав я рубати оте гілля — аж у плечі крутило, й не підпирав більше дверей. Глига тепер боявся Бориса, бо по тій пригоді Борис був сказав, що потребить Глигу, а Глизі хтось про те доніс. Коли кінчали порати, той лукавий рядович першим утікав кудись — щоб не муляти очей Борисові.

Отак ми й жили...

Після других одвідин сестри затявся я