Читати книгу - "День відбуття"

дивом пощастило вилізти з безнадії та смертельної небезпеки. Натомість насунулося щось важке та безутішне, зростаючи у міру наближення до місця, де невдовзі повинно блиснути тьмяне світло і запахнути морозне повітря січневих сутінків. XXXXVIII

Стан, у якому Сергій перебував найближчий тиждень після «печерних» подій, важко було охарактеризувати одним словом. Усе наближалося до того, щоб закінчитися для нього цілком сприятливо. Сприятливо з точки зору сторонньої людини. Адже могло статися набагато гірше.

Хоча те, що сталося, загалом викликало моторошну згадку. Того ж самого дня знайшли Валерія і Олега. Перший сидів тихо, наче миша, в одному зі сліпих відгалужень коридору у двадцяти хвилинах ходу від Хмарочоса. Віце-президент клубу виглядав вдареним по голові, в тому числі у буквальному розумінні. Він розбив ліхтар і був позбавлений світла, хоча, як вважали спелеологи, мав би вийти до місця, де Сергій піднявся догори, й навпомацки. Натомість його знайшли переляканого та зіщуленого у вузькій щілині. Цього не помітив ніхто, втім, після розмови з Сергієм Вертепним вигляд Тализіна дещо змінився на краще.

Другий, з повністю виснаженим акумулятором блукав десь між Гусячим Горлом і Малою Китайською. Добитися від нього якихось більш-менш конкретних показань слідчому не вдалося. Відійшов і заблукав. Ось і все.

Валерія знайшов Сергій, який, отримавши шмат хліба з маслом і чашку гарячого чаю, незважаючи на ногу, таки наважився на участь у рятувальній експедиції. Він і вмовив товариша ще до виходу на поверхню і побачення зі слідчими органами допомогти остаточно поховати таємницю харгілонів. Хлопці ж з місцевого «Беркута», які лазили у печери, звісно, ні про що таке не розпитували.

Завал, під яким зникала жилка, розбирали близько восьми годин з кінця, де це здавалося більш безпечним. Про можливу наявність там людей відразу повідомив Сергій Вертепний, який натрапляв на гору уламків ще раніше, у пошуках групи. Інші члени групи не могли пояснити, як там опинилися двоє — один з охоронців та вказаний Сергієм «невідомий». Ця відповідь, як зауважили оперативники, стала стандартною: заблукали — і крапка.

Встановити особу Жемондінова вдалося доволі швидко, хоча на момент вивільнення його з-під уламків прапорщик був непритомний. Поранений бос та перший знайдений охоронець вважали його якимось другом Рината, якого той і запросив на екскурсію. Знали, ніби він якийсь військовий.

Ринат загинув миттєво під уламками скелі, що лавиною посипалися після вибуху. Тіло його, вщент понівечене, знайшли тільки другого дня, розгрібаючи завал. Григорій Жемондінов на цей час уже лежав у палаті реанімаційного відділення, перенісши ампутацію правої ноги. Упродовж чотирьох днів він ще балансуватиме між життям і смертю.

Розслідування, яке Дмитро Стефлюк розпочав на місці події, постійно заходило в глухий кут.

Труп любителя екзотичного вбрання він спускався дивитися сам, ще до того, як тіло витягли на поверхню. Про цього учасника підземної епопеї не знав жоден з членів невдалої новорічної експедиції, принаймні всі так стверджували. Усі, окрім Сергія. Лише він розповідав про велетня у дивному вбранні, який напав на нього у суцільній темряві, коли спелеолог ходив розвідувати шлях нагору. Хіть-не-хіть Сергій мусив говорити про це, оскільки не міг приховати ножової рани на боці. Наявність у себе вогнепальної зброї Вертепний заперечував і, як і решта учасників підземного «святкування», ніяких пострілів не чув. Мовляв, той напав з ножем, довелося відбиватися. Потім невідомий зник у темряві. Хлопець виглядав міцним, до того ж серйозно займався самбо, був кандидатом у майстри спорту, тому ця розповідь не викликала у слідчого серйозних заперечень.

Картина ж, яку Стефлюк побачив у підземеллі, здолавши вузькі проходи, вимастившись у грязюці та «злітавши» по мотузці туди-назад на п’ятнадцятиметрову висоту, була того варта: явне кульове поранення у поперек. Стріляли у спину, куля влучила акурат там, де закінчувався бронежилет. Поранений довго повз, залишаючи на землі криваві сліди. Вм’ятину від кулі знайшли і на його бронежилеті — також зі спини, отже, пострілів було щонайменше два. Ніж дивної конструкції, який валявся поруч, очевидно, належав йому. Кінчик леза виявився обламаним. Поруч із трупом лежав апарат нічного бачення військового зразка однієї з найновіших модифікацій, як і згаданий бронежилет. У кишенях мертвого знайшли шматки зіпсованого сирого м’яса, від чого увесь його одяг пропах трупним смородом. Суцільна загадка.

Вогнепальної зброї не виявилося ні в кого з піднятих на поверхню. Не знайшли її і в обстежених коридорах. Хоча хіба можна там щось знайти? Хіба можливо їх усі обстежити? Крім того, ні бізнесмен, ні його донька, ні двоє спелеологів не могли сказати нічого про зброю та постріли. Усі вони, включаючи й охоронця, що залишився в живих, як і раніше, стверджували, що ніхто ні в кого не стріляв. Усі вони і надалі, плутаючись у деталях, що, втім, було не дивно, продовжували розповідати те саме — ходили, святкували, щось гримнуло, після цього блукали й блукали, голодні та перелякані… Двоє ж, знайдені під уламками, на жаль, нічого розповісти не могли.

Стефлюк провів у Малиновичах безвилазно три доби, приймаючи виїздні бригади експертів та регулярно спускаючись до печер через доволі незручний лаз на зарослому чагарниками скелястому схилі. За цей час йому вдалося скласти кілька версій подій, що розгорнулися під землею. Найімовірніше, на перший погляд, виглядало припущення щодо нападу на групу з боку якихось можливих конкурентів Гайдукевича, яким продався загиблий охоронець і яких сам глава фірми або дійсно не знав, або не хотів називати. Але вона, як і жодна з інших версій, не знайшла підтвердження фактами та показаннями свідків. До того ж виглядала ця версія якоюсь такою… Словом, надто вже влаштовувала всіх без винятку учасників подій. Тому слідство загрожувало затягтись надовго.

А надвечір третьої доби несподівано з’явився капітан Караваєв — дільничний цього куща, який жив у Малиновичах, із сенсаційною звісткою, отримавши яку Стефлюк миттєво забув про підземелля і бажання їхати додому. На західній околиці села, за покинутою фермою, було знайдено перепоховання тіла, яке зникло вже майже місяць тому з міського цвинтаря. Знахідка обіцяла швидке просування іншої справи, яка давно висіла на ньому.

Сергієва нога, взята у гіпс, поступово гоїлась, бік взагалі не турбував. Бракувало лише душевного спокою. Перед очима