Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

йому щось гарне, бодай про ту нічну січу, коли Базар вирізав усе переднє крило перського походу, та слів на язиці знову не було. Баш бродників скоса глянув на жупана й спитав:

— А де є той кувач Гліба Золотаренка?

Боримисла спантеличили речіння Базара, бо чекав од нього зовсім не сього, тоді подумав, що молодого степовика нема за віщо не тільки гудити, а й думати про нього зле, й здвигнув плечима:

— Хіба Золотаренко не при тобі?

Базар покрутив головою й спитав:

— А яка знака давати маєш?

Боримисла знову сполонила хвилька тепла, й він тихо відповів молодому вождеві степових кочовиків:

— Коли підійде Лют Пугачич з Рядивоєм, тоді. Пропустиш його попереду, пождеш, а далі й сам услід йому.

Се було те, на що покладавсь у завтрашній січі Боримисл. Головне. Базар спитав, одійшовши до вогню, де й досі вештався Саук, лаштуючи вечерю для жупана:

— Скільки пождеш?

— Скільки? — Боримисл помовчав. Найліпше було б, звичайно, наслати удар персам у спину тоді, коли найвигідніше, та на такий розстані з гінцями не впораєшся. Він ще подумав і сказав: — Як тінь од списа твого повернеться на стільки — ось! — і викреслив у траві неширокий кут. — Зумів єси? Рушиш, як Лют Пугачич і Рядивой будуть на півдорозі до перського затилля.

Коли жупан Боримисл уже збирався спати, край неба за Жванчиком спалахнув мерехтливим сяйвом. До Жванчика було гін із сто п'ятдесят, мерехтіння здавалося благеньким і нікчемним, але Боримисл уявив собі, як горить спраглий вересневий степ у посуху, ніздрі йому роздулися, й він мов аж сюди відчув запах диму та сажі. Мерехтіло, скільки сягав погляд і ліворуч, і в праву руку, й се означало, що Базар підпалив степ уздовж усього Жванчика, якомога дужче розтягши свої дві тьми.

Жупан спав нетривко й прокинувся до сходу сонця. Майже повний місяць висів над лівими закрутами Смотрича, блідий та сумовитий, і Боримисл одшукав свого вороного, привів за гриву до полотки й почав сам сідлати. Стан ще спав у підніжжі горбів, неясно рябіючи до самої річки. Боримисл наказав не будити воїв, аби виспалися перед січчю, та між кіньми й поснулими ратниками вже тинялися найменш усипущі. Вони думають про те саме, що й я, зітхнув Боримисл, але серце йому болісно стиснулося. Се був відомий знак, і жупан почав швидко сідлати вороного жеребця, який покутував його за корзно, в такий спосіб виказуючи невдоволення. Боримисл поплескав його по шиї під холкою, й сей рух заспокоїв і коня, й його.

Жупан вихопився в сідло й поправував туди, де за дня стояли бродники, а зараз мала бути древлянська рать, середина всього зібраного в долині між Смотричем і Мукшею полку. Боримисл дивився згори, й хоч тем не міг розрізнити, але кожна тисяча стояла окремим довгастим станом, сягаючи одним кінцем рову та насипу під горою, а другим невидимої звідси річки.

На чолі всієї древлянської раті Боримисл поставив велійого пана, горинського темника Ставка Позвіздича, у чиї здібності вірив. Хотів був навідати його, та пан мав спати й виспатися перед січчю. Боримисл подумав, що добре зробив, поставивши сюди, в середину, не чудинів, як думав спершу, а древлян. Середа — то як серце, сказав він собі й подякував кумирам за напуття, бо серце в людини найголовніше, й людина живе, доки воно б'ється в грудях. Похмурих чудинів же він ще не бачив у раті й не міг іти на ризик. Береженого Біг береже, мовив жупан уголос і схаменувся, бо аж кінь вухами назад запряв. А сю звичку казати вголос мені наслано, й треба її збутися. Гукну волоха, щоб одшептав.

Боримисл, важко зітхнувши, поїхав горою далі, бо сонце ледве щойно зійшло в нього по правуруч, і мусив якось ізгаяти сей нестерпно довгий ранок.

Коли сонце сховалося йому за плече, він обернув коня й поїхав усп'ять. Далі стояли жиличі, рябіючи вдалині білими рукавами з-під чорних гунь. Що належить сказати перед січчю, він скаже, коли до його полотки на тому кінці гори з'їдуться чільники всіх полків і всіх тем. Боримисл глянув на вже досить високе сонце й зострожив жеребця. Вороний одгарикнувся й пішов клусом, але жупан, трохи погуцавшись, перевів його в чвал.

І Мачик, і Калев, і Вячка, й Ставко Позвіздич, і всі темні воєводи вже чекали на нього біля полотки. Калев спав, бан кривичів і смолян Вячка сидів, а Мачик неспокійно ходив од намету до краю гори, виглядаючи Боримисла з долини. Горинський пан їв суху, аж чорну ковбасу без хліба, гризучи прямо зі шкіркою, й ковбаса так смачно хрумкала в його міцних зубах, що Боримисла занудило. Він аж тепер згадав, що вранці не снідав, а звечора теж прогнав більматого Саука, який тицявся в намет із якимось варінням.

Боримисла ніхто не сподівавсь із сього боку, й Вячка кілька разів штрикнув сонькуватого чудина під ребра. Той спросоння схопився, сапнув повітря й, утягши ціле пасмо рудого волосиння з бороди, заходився плюватись.

— А? Чьо?

Се було б смішно, тільки не зараз, і жупан почав розповідати чільникам про свій задум небарної січі. Настрій в усіх був піднесений, мов перед святом, але в очах туманів і неспокій, і се Боримисл бачив дуже добре. Хоч би яка була голодна, розшарпана й захляла перська рать, але вони могли виставити супроти їй усього півтораста тисяч воїв, і то було сміховинно мало. Зате ми смо всі верхи, спробував упокоїти себе Боримисл, бо загальна невпевненість почала передаватись і йому.

— Ти супротиву двом пішцям вийдеш? — спитав він Вячку.

Той непевно кивнув, а замість нього відповів Ставко Позвіздич:

— Я вийду, й комождий древлянин вийде, жупане!

А поки здолаємо по двоє на одного, сказав собі молодий біловусий жупан, прихопиться Лют Пугачич з Рядивоєм. Під серцем йому засмоктало від раптового сумніву, та він поквапився притлумити його: вони, а по годині часу й степовики.

— Ти сидітимеш там, де сидиш, за горою, — сказав він уголос чудинському вождеві, який, незважаючи ні на що,