Читати книгу - "Марія Стюарт"

те, що він після злочину вдає цілком невинного, який ні про що не здогадувався? Замість цього Марія Стюарт засвідчує після вбивства таку моторошну байдужість, яка мала видатися незвичайною навіть найлегковірнішим. Немає ані сліду хвилювання, похмурого гніву, що надихав її після вбивства Ріцціо, немає сумовитості, як після смерті Франциска II. Вона не пише в пам’ять про Дарнлі зворушливої елегії, як писала після смерті свого першого чоловіка, а з повним самовладанням, уже через кілька годин після страхітливої звістки підписує крученого листа на всі монарші двори, в якому подано пояснення вбивства, щоправда, таке, в якому є лише намагання відвести від неї всяку підозру. В цьому дивному описі факти свідомо перекручено так, наче вбивство було спрямоване не проти короля, а насамперед проти неї самої. Згідно з цією офіційною версією змовники сподівалися, що подружжя ночуватиме в Керк-о’Філді, тож тільки випадковість, що королева полишила дім раніше, щоб бути присутньою на весіллі, врятувала королеву від небезпеки бути висадженою в повітря разом із королем. Марія Стюарт, чия рука не здригнулася, пишучи брехню, слухняно підписується: «Королева не знає, хто був виконавцем цього злочину, але покладається на зусилля та ревність своїх радників, які з’ясують це питання, і має намір призначити йому покарання, яке правитиме за приклад на всі прийдешні часи».

Це перекручення фактів, звичайно, надто незграбне, щоб ввести в оману громадську думку. Адже насправді — увесь Единбурґ був за свідка — королева у складі величної процесії, зі смолоскипами, які далеко осявали ніч, покинула самотній будинок у Керк-о’Філді ще об одинадцятій годині вечора. Все місто знало, що вона вже не була з Дарнлі, тож убивці, які чатували в пітьмі, аж ніяк не могли замірятися на її життя, коли через три години висадили будинок у повітря. Крім того, сам той вибух пороху в будинку, був лише оманливим маневром, що мав приховати справжній стан речей, а саме: Дарнлі, напевне, ще раніше задушили вбивці, які вдер­лися до будинку, тому очевидна незграбність офіційного ви­кладу подій тільки посилює враження провини.

Але дивно: Шотландія мовчить, тож світ у ті дні дивувався не тільки байдужості Марії Стюарт, а й байдужості всієї країни. Виникає думка: сталося щось страхітливе, щось нечуване в анналах навіть написаної кров’ю історії цієї країни. Короля Шотландії вбито в його столиці й разом із його будинком висаджено в повітря. І що сталося? Місто здригається від хвилювання та обурення? Дворяни й барони приїхали з замків захищати королеву, яка теж начебто опинилася під загрозою? Священики виголошують з амвонів звинувачення, суд ухвалює постанови, спрямовані на викриття злочинців? Замкнули міські брами, арештували й піддали тортурам сотні підозрілих? Закрили кордони, а тіло вбитого провезли по вулицях у жалобній процесії дворян королівства? Поставили катафалк у громадському приміщенні, освітлений ліхтарями і свічками? Скликали парламент, щоб прилюдно обговорювати історію цього жорстокого злочину і чинити суд? Зібралися лорди, оборонці трону, для врочистої присяги переслідувати вбивць? З цього всього нічогісінько, не сталося нічого. Після удару грому запанувала незбагненна тиша. Королева заховалася в своїх покоях замість прилюдно сказати слово. Лорди мовчать. Не ворухнувся ані Морей, ані Мейтленд, ані жоден із тих, хто гнув коліна перед королем. Вони не дорікають за злочин і не уславлюють його, а тихо й небезпечно чекають у пітьмі на дальший розвиток подій; ми відчуваємо, що лордам від того гучного пояснення вбивства короля поки що незатишно, бо більшою чи меншою мірою вони всі знали про нього наперед. А міщани й собі замкнулися з обережності в своїх оселях і лише з вуст до вуст бурмочуть припущення. Вони знають, що дрібноті завжди небажано встрявати в справи великих панів, виявивши таку нескромність, можна легко оплатити чужі рахунки. Тож спершу відбувається точнісінько те, на що й сподівалися вбивці: всі сприймають те вбивство як незначний прикрий інцидент. Мабуть, ще ніколи в європейській історії монарший двір, дворянство, місто не намагалися так тихо й боягузливо пройти, не звернувши уваги, повз убивство короля; хоч як це впадало у вічі, знехтували навіть найпростіші дії для з’ясування злочину. На місці вбив­ства не відбулося ніякого службового чи судового слідства, не склали протоколу, не написали виразного рапорту, не випустили прокламації, яка дала б змогу зрозуміти безпосередні обставини вбивства; злочин навмисне закутали в пітьму. Не провели ані медичного, ані службового обстеження трупа, тож досі не відомо, чи Дарнлі задушили, закололи або (голий труп із чорним обличчям знайшли в саду) отруїли ще до того, як убивці потім, використавши чимало пороху, висадили будинок у повітря. Щоб не поширювалися чутки і не дуже багато людей мало змогу бачити труп, Босвелл непристойно прискорив похорон. Тільки б швидше під землю Генрі Дарнлі! Тільки б мерщій прикопати всю цю темну справу, перше ніж її сморід підніметься до небес.

Отак і сталося найприкметніше, підтвердивши світові, що цьому вбивству, мабуть, посприяли потай високі руки: Генрі Дарнлі, королю Шотландії, не влаштували належного йому гідного і величного похорону. Не було врочистого прощання з виставленим тілом, не було пишної похоронної процесії, коли б труну, за якою йшла б удова в жалобі, лорди й барони, провезли по всьому місту. Не гриміли гармати і не бамкали дзвони, а труну потай, уночі, привезли до каплиці. Генрі Дарнлі, короля Шотландії, без пишноти й честі, з таким боязливим поспіхом опустили в склеп, немов він сам був убивцею, а не жертвою чужої ненависті й нестримної пожадливості. Отже, ще одна меса і досить! Тепер ця змучена душа вже не порушить миру в Шотландії! Quos deus perdere vult...

Марія Стюарт, Босвелл і лорди прагнули, щоб віко труни закрило і всю цю темну справу. Але, щоб не дати змоги цікавим забагато запитувати, щоб, наприклад, Єлизавета не на­рікала, мовляв, нічого не зроблено для розкриття злочину, вирішили вдати, ніби щось таки роблять. Прагнучи уникнути справжнього слідства, Босвелл наказав провести начебто слідство; саме ці невеличкі жести мають справити враження, ніби «невідомих убивць» справді ревно шукають. Щоправда, їхні імена знає все місто: надто багато поплічників брали участь, коли оточували дім, купували великі кількості пороху і в мішках возили туди, щоб не помітили бодай одного з них; та й вартові на брамі пам’ятають, на лихо, точно, кому тієї ночі після вибуху вони відчиняли браму Единбурґа. Але, оскільки коронна рада королеви складається тепер тільки з Босвелла й Мейтленда, співучасника і втаємниченого, тож обом досить лише