Читати книгу - "Тварина, обдарована розумом"

робимо якісь прожекти. Життя належить нам! І доказів не треба: адже завжди помирають інші. — Минав час, Севілла з прикрістю мислив про Майкла. — Майкл у своїй камері чекає суду, свого вироку, все в його житті піде шкереберть».

— Ведмедику, ти чомусь засумував, — озвалася Арлетта.

— Ні, ні, — відповів він усміхнувшись. — Я обдумую свою книгу. Либонь, я надто поквапився, сказавши, що закінчу її за півроку.

— До столу, до столу! — покликала Арлетта. — Ведмеді, коти, собаки!

Севілла підвівся й ніжно глянув на неї. Як їй подобалося повторювати одні й ті ж радісні й заспокійливі слова. Севілла спритно переступив лаву, поклав долоні на почорнілий дубовий стіл.

— Я голодний, — промовив Севілла бадьоро.

Він різав салату й шинку в своїй тарілці на дрібнесенькі шматочки.

— Мільйон доларів! Що з ними робити? О, я знаю добре, вкласти їх за десять відсотків, як радив Голдстейн, і вони дадуть сто тисяч прибутку. Гаразд, витратимо їх. Сто тисяч за рік? Це неможливо, в усякому разі при нашому способі життя й до того ж ми ще заробляємо непогано.

— Ти їх знову вкладеш в банк під відсотки, — весело защебетала Арлетта.

Севілла підняв ножа, буцім ціпок.

— Чудово! Як розумно. Вкладемо їх знову, а наступного року матимемо вже сто десять тисяч доларів прибутку. За такими темпами я швидко зроблю з одного мільйона два. Але що тоді робити з отими двома мільйонами?

Арлетта подивилася на нього й засміялася.

— Як що? Продовжуватимеш вкладати знову.

— Чудово, — заговорив Севілла, — я продовжуватиму й за кілька років матиму три мільйони доларів. А тоді, оскільки цього не минути, я помру й залишу мільйон Джо-иові, мільйон Аленові й мільйон тобі. Що ти діятимеш із своїм мільйоном? Зрозуміло, ти продовжуватимеш діяти так саме, нагромаджуючи величезні суми, які ніколи не зможеш витратити.

Подивився на Арлетту і насупив брови.

— Я не хотів би, аби ти думала, що я ставлю себе вище грошей. То неправда. Люди завжди трохи лицемірять, коли йдеться про гроші. Вони стають у позу, в позу безкорисливості. А ось Голдстейн вважає мене за безкорисливого, бо я заморозив свої п’ятнадцять тисяч доларів. Дійсно, я боюся доторкнутися до них. Я не безкорисливий, а необізнаний. По суті, я часто мислю про ці п’ятнадцять тисяч, вони збуджують у мене почуття впевненості. А чи віриш, що я зовсім байдужий до нагоди заробити мільйон доларів? Не будемо брехати. В індустріальному суспільстві гроші — єдина свобода, яка не є просто теоретичною. Подумати лише, що завтра з отим мільйоном доларів ми можемо піти жити будь-куди у світ, робити, що тільки нам заманеться, коли нас оточуватиме й захищатиме золота огорожа. Так, існує така сила й така свобода. Але водночас я боюся цих грошенят, остерігаюся їх. Не хотів би, щоб вони засліпили моє бажання творити, розбещували мене, щоб я самохіть став робити задля них такі речі, які ніколи не подобалися мені. Ні, хай ці гроші не підточують мене зсередини, мов терміти.

Севілла обернув голову до моря й жадібно вдихнув повітря. Сонце заховалося за скелю, ніжне море відсвічувало блідо-рожево-ліловими й заспокійливими зблисками. Він забув про акул, йому раптом забаглося стрибнути в море.; Воно здавалося гладеньким, з ледь помітними габами. Але то лише згори так. Насправді хвиля за хвилею спокійно накочувалася на берег, і лише остання розбивалася на бризки, розкидаючи вусібіч рінь, ту саму, яка десять тисяч років пролежала на цьому березі, а та, відступаючи, утворювала шум, схожий на страхітливе всмоктування, ніби останній жадібний подих умираючого. Арлетта прибирала зі столу. Севілла залишився на якийсь час сам з газетою в руках. Він нудьгував завжди, коли її не було біля нього. Як тільки Арлетта виходила з кімнати, він відчував холод самотності. На третій сторінці газети Севілла знайшов інтерв’ю Алена й Джона, що якомусь репортерові поталанило їх розшукати в маленькому будиночкові у Новій Англії. Журналіст у галасливих заголовках приписав їм безглузду заяву: «Ми не ревнуємо до Фа. Ми вважаємо його своїм напівбратом».

«Бідолашні діти, вони навіть ніколи не бачили Фа. Треба буде переконати Маріанну, аби вона відвезла їх до Європи. Тут їм завжди загрожуватиме небезпека. Може статися, що одного дня їх викрадуть у мене й вимагатимуть викупу. Тож спробуй переконати Маріанну. Варто лише зробити їй пропозицію, як вона відкине її. Пристрасть перечити мені завжди бере в ній гору над інтересами дітей». Мін почув Арлеттині кроки на терасі. Потім настала дивовижна тиша. Севілла підвів голову, вона стояла перед ним, дихала швидко й глибоко. У неї між бровами з’явилася гнівна зморшка, її чорні очі палахкотіли, мов дві зернини кави.

— Я не знаю, — мовила вона, — чи не через славу й гроші ти одержуєш щодня, починаючи від 20 лютого, десять любовних листів з фотографіями. Гадаю, що тут нічому не зарадиш. Припускаю, що це, на жаль, явище звичайне. Але те, що ти звелів, аби Меггі завела спеціальне досьє, розклавши фотографії перед кожним листом, й що ти взяв и собою досьє на відпочинок, щоб утішатися ним у моїй присутності, мені здається огидним. Навіть дуже.

Севілла насупився.

— Що ти, то зовсім не мені спало на гадку завести досьє, а Меггі. А взяв їх сюди, бо не встиг прочитати бодай один з цих листів.

Він замовк, Арлеттині очі палали гнівом. Коли вона сердилася, навіть голос її змінювався і ставав нижчим і гучнішим, її постава здавалася кремезнішою, — Арлетта вся перетворювалася на недоступну фортецю. Потрібно було витратити вдвічі більше часу, щоб розумний аргумент міг прорвати її оборону.

— Що ж, коли то вигадка Меггі, — мовила Арлетта, анітрохи не вгамувавшись, — то вона діяла з рідкісною підступністю. А ти хіба не заохотив її, взявши із собою досьє, коли виїздив зі мною на відпочинок? Це огидно й дуже безтактно.

Севілла підвівся.

— Та що ти, не приймай це близько до серця. Я гадав, що то буде розважливо почитати ці листи.

— Розважливо? Ганьба! — зашаленіла Арлетта. — То листи безпутних, що ніколи тебе не бачили, а пропонують тобі більш чи менш прихованими