Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

тепер бити її кінцем ложки в зуби, щоб вона їх розтулила і ковтнула принизливу жижу.

— Про що ти, мамо?

— Значить — можна у психлікарні вливати їй їжу через шланг, як корові?

— Якщо ти маєш на увазі обходження з хворими в лікарні, то там теж є закони, їх ніхто переступати не сміє.

— Ти занадто жорстокий, Торвігу.

— Мам, — він узяв її за руку, — я не розумію, навіщо — сьогодні, в такий день — говорити про це? Ти забула, куди ми їдемо?

— Як звали цю жінку?

— Навіщо тобі?

— Скажи, я хочу знати.

— Її звали Домініка. А що?

Зорі

Але цього ж ніколи не буде — ні таксі, ні Регіни: як не було чортового колеса і зелених — що пролітали під ногами — крон. Як не було нічого в її житті — тільки ця ніч, ця дивовижна ніч у неї над головою: хіба коли-небудь вона жила, хіба народилася вона, народила когось? Мати, якої вона не знає, кричала що є сили — і це її тільце випало у світ, в незрозуміле життя — навіщо? Хтось знайшов її в копиці сіна, приніс до дитбудинку. Та хіба хтось її брав звідси? — Домініка лежала, закинувши руки за голову, обличчям до чорної діри. Діра всмоктувала її, наче вир, земля, на якій лежала Домініка, все швидше оберталася навколо осі. Маленька піщинка — планета, і на ній піщинкою у порівнянні з піщинкою планети — вона, людина, самка, яка так нічого і не зрозуміла в цьому житті. Так навіщо вона живе — не розуміючи: а хто розуміє? Той, хто знає, як звали коня Олександра Македонського, хто зайняв пост директора тресту? Ці, чи що, розуміють? Вони розуміють життя — але не те, занадто вузьке, яке не враховує всієї правди, позбавлене істини. Але вони ж щасливі! — як? — вони не страждають! Чого варте таке життя — всього або нічого? Навіщо діра, кому потрібна діра над головою — це вдивляння у молоко Чумацького Шляху? Полежати так годину, дві, кілька ночей — і немає більше ніякого сенсу — тут, на копиці, залишитися назавжди, наодинці з істиною. Нікому не потрібного істиною: нікому не потрібна істина — як вона цього не розуміла раніше? Хтось ніс і розсипав пісок Чумацького Шляху над головою — а що людині до когось? Їй і своїх проблем забагато. Якби на реальному шляху виявилася яма, куди влетіло колесо твоєї машини — ось тоді він став би справжнім: найзвичайнісінький битий шлях по дорозі з роботи додому, а не якісь шляхи далеких світів. Ці світи, бог! — як смішно, вибачте мені: лежати застиглою від жаху колодою, дивитися в чорну діру — і це ви називаєте істиною? Це має щось спільне з життям, з жетоном, знайденим в гаманці і кинутим у смішний — що позіхає від нудьги — ротик автомата, з гуркотом поїзда, що підлітає до станції, із затишком милої кухоньки, з чашкою випитої на ніч слабкої кави? Та при чому тут бог — вибачте мені: я — це я, жетон, автомат при вході в метро, поїзд і улюблене крісло в кутку біля журнального столика, і моє відчуття влитого всередину тепла, останні, повні щастя секунди перед засинанням. Ви говорите: смерть! чорна діра — брехня: просто щастя розслаблених кінцівок під теплою ковдрою, близькі голоси, люди навколо, миті й миті життя, і солодкий сон, тут, на моєму ліжку. Востаннє, засинаючи, відходячи, бачу я все знайоме: моя обстановка, знайомі обличчя, мій маленький світ навколо, де все стягнуто любов’ю. Можливо, мій затишний світ, в який не може проникнути смерть, — лише стягнутий у грудочку всесвіт, що стискається від великої кількості любові.

— А ви говорите — вам все це снилося?

— Так, це був жахливий сон, — Домініка стиснула руку Артура, — ця психлікарня, моє життя, ми їхали з Торвігом до Регіни.

Ти

— А звідки взявся цей Артур? — запитала мене дружина. — Він хто?

— Ти поквапилась, — я відбираю у неї рукопис. — Ти зайшла занадто рано, я мав написати ще главу про Артура. А замість цього я от пишу про тебе.

— Ти не пишеш, ти зі мною зараз говориш, — сміється дружина.

— Тебе я пишу і всю нашу розмову.

— Я твоя героїня, чи що? А ця Домініка?

— У моєму романі — ти дружина письменника, який пише про Домініку, зрозуміла?

— Ну добре, — дружина сідає на підлокітник мого крісла. — Так хто ж такий Артур?

— Добре, слухай: склепіння темного костелу впало на Домініку і Артура, вбило їх на місці.

— Кого?

— Тих, людей свого кола. У храм увійшли нові люди — хай вони будуть