Читати книгу - "Під Савур-могилою"

чолі з шаргородським козаком Іваном Мельником, колишнім Сірковим сотником в тому містечку. Мельник був обізнаний не лише з тим, що робиться в Ханстві, а й знав, що твориться у вілайєтах та казах турецьких у Криму. Він намалював Сіркові на піску карту всього Ханства з містами, аулами-стійбищами і пасовиськами, увесь Бахчисарай та його околи із путями, шляхами і навіть перепуттями, річками, долами і горами.

«А ще скажу, пане полковнику,— називав він Сірка по-давньому,— що запорожці без великих втрат мають змогу, а найпаче з'єднавшись із донцями, взяти і все Ханство при допомозі своїх людинів у ньому, бо ж їх там стільки, що на одного ординця, мо' й три припадає тепер!» Він клявся Сіркові, що, будучи бранцем, лише про те й думав, щоб підказати Сіркові ту істину...

Вже коли Сірко щасливо доправився під Перекопу в Січ, до нього прийшов посланець із Дону, який нещодавно ходив на байдаках у море, тепер донський осавул Павло Килимник, колишній запорожець-чорноморець, знаний Сіркові ще по Азовському сидінню як підпомічник покійника Конограя, з листом від царя і бояр:

«Його царської величності Війську Запорозькому за сукцеси Перекопські ми вельми вдячні, отож просимо чинити над кримцями і ногаями, як і над всіма аґарянами, промисли разом із отаманом Сєркою і військами всіх черкасів, щоб замислам їхнім не бути, а ми, його царська величність, князь...— перелічувалося понад п'ятдесят титулів! — від вас, наших підданих, ніколи одступні не будемо і проти поганих завжди вам будемо у захисті і помочі стояти...»

Оте «його царської величності Війську Запорозькому» і «наших підданих» було явним каменем у запорозький вольний город і обурило не лише січовиків, а, як твердив Килимник, і донців, бо ні одні, ні другі ні в якій мірі себе приналежними «його царській величності» не вважали. Донський круг в обурі вислав царевого посланця геть, хоч і не всі отамани того хотіли, а Сірко та січовий реґімент негайно відпровадили Сафонова і Косаґу із стрільцями не лише від Січі, а й «із усіх козацьких земель»!

— Невже ми, донці, уже піддані, а не вольні козаки? — обурювався Килимник.— Невже невпоміт і нас зашорять цар і бояри?! На Дону по цьому листі ціла заворуха стряслася між козаками й Кругом. У нас, отамане, не уявляєш, що твориться! Разі питають тебе, що їм робити із царськими посіпаками, як діяти. Адже Круг не дозволив нашим охочекомонцям піти тобі на поклик в поміч, як ти просив. А головний отаман Ходня-Лук'янов, заборонивши про похід і думати, забачивши ворохоблю по отому листі царя, для виду згодився із обуреними та збунтованими, але тільки тому, що іншого виходу не мав.

Цілий тиждень кипіло і в Січі. Старші та знатніші під впливом сіром, а найпаче збіглих та всіляких арґатів, які вимагали «порвати і найменші сув'язі із царем та боярами, яко насильцями та мордирцями», нарешті відпровадили в Москву Павла Килимника в Посольський приказ із листом-протестом, в якому писалося, щоб бояри, скриби та іні «служиві людишки» не сміли писати слів «наші піддані, його царської величності донські і запорозькі війська», бо інакше вони підуть війною на царські землі і остроги, хоч досі охороняли від аґарян Московію за пожалування. В листі в'їдливо нагадувалося Приказові, що «землі ті не царські, а лиш остроги на них його, отож хай того не забуває!..»

Було б чого реготати на кутні січовикам і над чим думати чільцям. Наглі підступи царя та його посіпак були такими пройдисвітними, що в них тяжко було й повірити. Відступивши розбитим під натиском ляхів, литвинів та Тетері в свої землі, цар найняв сотні розстриг, таємних послухів для розповсюдження турусів-чуток, для підкупу святих отців, і ті з вівтарів паплюжили Тетерю й Сірка, як єретиків, здирців, шубравців і клятвопорушників.

Дізнавшись про ті обзивні й наклепні чутки-туруси, Сірко згадував свою розмову із Шереметєвим та недавнє «благословення, дане січовикам на аґарян сімома єдиновірними православними храмами», і зашпорами пойнявся від того. Об тім навіть ханський підвізир сповістив Сірка, коли погоджував із кошовим помежжя пасовиськ між Запорогами і Ордою.

Цар компенсував втрати у війні надбанням собі прихильників з допомогою пліток, вигадок, обіцянок-цяцянок поспольству та чільцям. І наслідки не забарилися. Проти Тетері повстав зненацька Паволоцький полк під проводом Івана Поповича, сподіваючись на «велике пожалування». Йому услід Переяславський полк під Войцем Сербином визнав Іванця Брюха «єдиним гетьманом». І все те творили ніби не лазутці царя, а сам гетьман та його писар Степан Гречаний у Батурині. Прийшла звістка, що знаний Сіркові попович Іван Самойлович об'явився тепер уже сотенним писарем у Веприку лише завдяки тому, що написав цареві за Сірка, як за «збуйцю й драпіжника».

Якщо Сірка ті плітки не могли облити помиями, то Тетерю вони довели до того, що він по домові «став охоронятися ханським алаєм аґарян», який людоловив побіжно, де хотів і як хотів!..

— Багато, отамане, нас, черкасів, прийшло до тебе та ще більше згодилося, даруй, піти до молдавського і волоського господарів, воліючи жити в неволі, аніж бути під ляським чи московським гетьманами,— запевняв Сірка козак із Комаргородської сотні Брацлавського полку Платон Навухоглух, прибившись на Січ.

Писав про те й сам наказний гетьман Тетеря королеві польському, додаючи, що «визиск люду тепер такий, якого досі не було»! «А я, ваша величність, цяцька тепер у Орди, бо й листи мої мурзи переглядають. Старшини мої тільки й думають, як порвати спілку із Польщею й піти в сув'язь із ханом, а найпаче Дорошенко...»

Не розминулася з Сірком ще одна не байдужа йому подія. Київський воєвода Іван Виґовський підіслав таємно у гетьманові полки Тимошку Сулиму, а той підмовив за таляри два полки охочекомонців об'явити Івана Виґовського знову гетьманом України та захопив Лисянку і Ставище, пустивши чутку, що чинить те за погодженістю із самим Сірком і його Січчю! Два тижні тяглася братовбивча бойня, поки Тетеря і Маховський своїми полками до пня не знищили і нового гетьмана, і його воєводу