Читати книгу - "Дожити до весни"

цікавилася машинами, не розрізняла їх за марками та й чула про ті марки хіба що краєчком вуха. А тепер… Кілька разів надибувала на чорні автомобілі, щоправда, без синього полиску. А може, його й не було ніколи, того полиску? Може, то синє небо над селом так відбивалося у дзеркальній поверхні чорної черепахи на колесах або ж язиката Явдоха нафантазувала та від себе додала тієї синяви? Як же їй розпізнати саме ту, що була в Гайовому? Та й пальто з коміром і пижикову шапку її власник уже, мабуть, посипав нафталіном і заховав до наступної зими до шафи, а інших орієнтирів сусідка Тьохи не назвала.

Але якщо той різдвяний гість приїжджав до Тьохи додому, а після бійки відвіз нещасного до міста, то мав би ще хоча б один раз навідатися до того сумнозвісного закладу. Та й головний лікар… Якщо він навіть у святу ніч сам примчав на вимогу того містера Ікса в пижиковій шапці, а не прислав когось зі своїх підлеглих, то добре знав, хто телефонує, знав і мусив підкоритися. І про щось же вони повинні були говорити, домовлятися.

Автобус курсував до приміського села повз лікарню щогодини. Тепер Анабель після процедур поспішала на зупинку і прямувала до передмістя. Минав квітень. Затяжну мокву змінила ясниця. У невеликому садку навпроти специфічного медичного закладу, що ледь виднівся над високим сірим муром, уже перецвіла алича та забіліли вишні. Вона сиділа на лавці з облущеною фарбою, слухала гудіння перших бджіл над головою і дивилася на ворота. До них зрідка під’їжджали автівки, але у двір потрапити навіть не намагалися – зупинялися на моріжку під муром і стояли доти, доки їхні водії та пасажири не поверталися. Чорна лискуча машина, майже вдвічі більша за ті, що ховалися в затінку, і не пригальмувала – паща воріт сама розчахнулася і хутко проковтнула її, проштовхнула в нутрощі лікарняного подвір’я. Анабель кинулася до дверей поліклініки, розміщеної впритул до муру: через неї мала намір потрапити до лікарні, а звідти – у двір.

У поліклініці – вільний доступ до кабінетів. Але двері до лікарні – неприступна броня з маленькою квадратною кнопкою на стіні праворуч. Черговий визирнув на кілька секунд і то тільки для того, щоб порадити йти геть. Направлення на стаціонар у неї немає, супроводу медичного немає, дозволу на побачення немає, то чого, питається, дзеленькати?

Повернулася на свій спостережний пункт. Дочекалася, коли у воротах з’явилася чорна автівка, що вже виїжджала з двору. Через вітрове скло вгледіла чоловіка в темних захисних окулярах, на які буквально наліг козирок картуза в клітинку – точнісінько такого, як в актора Віталія Соломіна в ролі доктора Ватсона. Поки «Волга» виповзала з воріт, Анабель була вже на дорозі. Підняла руку, ніби просила підвезти. «Ватсон» і не збирався гальмувати – машина поїхала просто на неї, щосили вдарила бампером, відкинула на узбіччя і помчала далі, тягнучи за собою шлейф їдкого диму.

– Йоханий бабай! Жива! А я вже подумала, що ти врізала дуба. Клава допомогла Анабель підвестися, оглянула обличчя, навіщось постукала по колінах.

– Йти можеш? От і ладуньки. Голова, здається, теж ціла. Ні, ти точно в сорочці народилася. Він же міг тебе на фарш перетворити. Чи ти, може, сама взялася вкоротити собі віку? Чого було кидатися своїм нещасним молодим тілом під колеса, як камікадзе на амбразуру дзота?

До кого навідувався цей чоловік на «Волзі»? А дідько його знає! Мабуть, до головного. А то ще до кого? Ті, що машинами заїжджають просто під стіни лікарні, на її закриту територію, тільки з головним і балакають. А про що – звідки Клаві знати? Вона ж не агент ЦРУ і не місіс Марпл, про яку зараз серіал показують. І взагалі, тут не прийнято розбалакувати з пацієнтами, зокрема й колишніми. Жива? Ціла? От і йди собі, звідки прийшла.

***

Лівій руці не допомагали ні електрофорез, ні масажі – вона боліла й не слухалася, звисала від плеча, як мотузка. Соломія забила тривогу, змусила зібрати консиліум в обласній лікарні, а тоді повезла Анабель до Києва, на консультацію до столичного світила. Їм порадили лікування в Інституті професійних захворювань – туди, як з’ясувалося, нерідко потрапляють одержимі музиканти, які багатогодинними репетиціями надривають собі жили. Руки здебільшого врятувати вдається, але декому після лікування доводиться змінювати професію.

Саме такий вердикт оголосили й Анабель: ліва рука вже не буде такою, як була, її не можна перевантажувати, принаймні кілька років. Чутливість пальців також неможливо відновити стовідсотково. Невгамовна Соломія, на диво співчутлива та турботлива, зрозумівши складність ситуації, вже не нарікала на свою примхливу долю і тепер думала тільки про Анабель, яку треба було виводити зі стресу. Забрала її до себе додому, відпоювала заспокійливими трав’яними настоянками, годувала супом із фрикадельками, розповідала якісь житейські історії з оптимістичними фіналами. Не треба впадати у відчай: лікарі – не провидці, вони також часто помиляються. А якщо й так, то хіба на скрипці світ клином зійшовся? У житті є й інші, не менш цікаві заняття, а вибір професій просто безмежний.

Для Анабель цікавішого за музику не було нічого. Майже місяць вона перебувала в ступорі: не виходила з кімнати, пропускала обіди, не могла без сліз чути музику, що, як на зло, долинала з кожних дверей, з кожнісінької щілини – в училищі тривали заліки, майже щодня проходили звітні концерти. Соломія по кілька разів заглядала до кімнати, тяжко зітхала, мовчки зачиняла двері та йшла геть.

«Чого вона весь час заглядає? Що їй тепер до мене? Хай дасть спокій! Я ж її невдалий проект, розчарування, чергова підніжка несправедливої долі!», – сердилася Анабель.

Якогось дня Соломія прийшла з оберемком книжок. З гуркотом гепнула їх на стіл і щосили струсонула Анабель за плечі.