Читати книгу - "Гуляйгора"

уже подано команду вишикуватися на плацу.

Уперше окремий батальйон у повному складі. Очолюють роти й окремі підрозділи командири і політкерівники. Школа займає своє традиційне місце — попереду. В шеренгах курсанти осіннього призову, за ними — зимового. Шинелі, обмотки, будьонівки чистенькі, наче до свята пошиті. Шапки ще не бачили осінніх дощів, грязюки.

Вийшов наперед комбат. Він сам новачок у батальйоні, нещодавно скінчив академію. Голос капітана не суворий, інтонація ввічлива, ніби вперше командує після академії.

Розділ двадцять другий

Демонстрація закінчилася десь о другій годині дня, потім червоноармійці пообідали, декого із старослужбовців відпустили в місто. Решта пішла на перегляд нового художнього кінофільму.

Сеанс почався хронікою подій. Літаки з хрестами скидали бомби у Греції. По піщаних кучугурах в Абіссінії повзали й стріляли танки. Диктор коментував подробиці боїв… Павло раптом згадав Дзеніса.

Тому й досі, певно, сняться бої проти буржуазії. Якось у розмові з покійним батьком після чарки Як співав «Гренаду»:

Он хату покинул, пошел воевать, Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать…

Хороший вірш став піснею.

Дивився фільм «Поет і цар». Головний герой — Пушкін. Негідник Дантес смертельно поранив його на дуелі. Олександр Сергійович помирає. Молода гарна дружина Наталя залишилася вдовою, діти — сиротами.

Після фільму, в казармі, коли розмовляв із Валерієм, до них підійшов ротний писар Лебідь. Звали Лебедя Самуїл, але дехто величав його Соломоном, та ще й з додатком — мудрий. Мав Самуїл ще й прізвисько: «Ти нічого не чув?» Це була любима фраза Лебедя. На жарти Лебідь ніколи не ображався, навпаки, сам був схильний до них. От і тепер з того й почав, звертаючись до Павла:

— Ти нічого не чув?

— А що я мав чути? Всі секрети у штабістів.

— Ну, то я дещо чув. Ранню весну обіцяють. Уже місцеві керівники петиції нам шлють. Очікується велика повінь. — Лебідь шморгав авторитетно носом у передчутті стихійних неприємностей. — Так, мабуть, воно й буде. Треба чекати високої і ранньої води. Але нам з вами ніщо не загрожує. Досвідчених саперів відрядять на ріку. А першогодки в цей час спокійно гарнізонну службу нестимуть, сніг чиститимуть.

Лебідь вів розмову на повному серйозі, але Валерій не все сприймав на віру.

— А більше ти, Лебідь, нічого не чув? — запитав не без іронії.

— Більше не чув…

На тумбочці у днювального свіжі газети, листи для курсантів. Є і Павлові. Зворотна адреса не вказана, але почерк знайомий. Не від матері, не від Надії — їхню руку знає. Лист — від Лесі.

Вона не називає навіть Павлового імені.

«Микола повідомив, що відпуск дають з десятого по п'ятнадцяте квітня. Мені про це сказала Надія. У вас готуються… Не забудь поздоровити їх». І підпис.

Від Лесі лист прийшов, а від Надії — ні слова. Приховує свої плани сестричка, Микола — теж…

Як бути? Написати Надії? Познайомитися, нарешті, з майстром спорту Тодем? Одверто, чесно поговорити з ним? Йдеться ж про Лесю… Цей лист дає йому право, дозволяє бути одвертим. Може, ще не пізно? у всякому разі, в резерві більше двох тижнів.

— Курсант Чепель, вас що, відбій не стосується? — Павло вже вкотре перечитував лист у постелі.

Днювальний стоїть біля нього. Голос сердитий (служба!), але він дивиться по-дружньому.

Крім днювального в приміщенні ніякого начальства. З свого кабінету вийшов замполіт, але й він лише мимохідь глянув на Чепеля і теж — досить доброзичливо.

Чепелю є над чим подумати сьогодні, завтра й усі дні, що лишаються до поїздки Миколи Лісового в Гуляйгору. А що вдієш? Чи має він право втручатися?.. Леся… Що б вона не говорила йому, що б не писала в коротеньких своїх записочках — воно завжди було невиразним, незрозумілим. Ніякої чіткості в словах, ніякої відповідальності. Кожного разу, як у тій пісні: «За туманом нічого не видно».

Сплять бійці, годинник ділить ніч на секунди, хвилини, години. Всі кватирки прочинені, по казармі гуляє південний вітер. Павло дотулився рукою до батареї: гаряча. Хоч не така, як учора. Може, й правду казав Самуїл Лебідь, що весна буде ранньою, а вода високою.

Військове містечко, де служить Павло, — на кручі, внизу під нею — ріка. Із спортивного плацу добре видно широкий міст на шляху. Заріччя, де видніються колгоспні приміщення, села… Де ж розгулятися повені, як не там, але поки що молодих саперів туди не візьмуть. Вони звідси, з містечка, як у кіно, бачитимуть повінь.

Річка в Гуляйгорі, пригадує Павло, зовсім мала, а навесні розливалася на два-три кілометри вшир, геть заливала луки, піднімалася до найвищої точки під залізничним мостом. Але хіба то річка? Горобцеві по коліна. Інше діло — ця ріка. Тепер, у березні, вона одягнута в білий панцир, і то видно, що є в ній схована сила. З протилежного берега напливає дим. Там села. Можна уявити собі, якою вона буває в період щедрого потепління, коли добре прогріваються сніги й лід. Повінь — це багатство, але часом — і лихо. Повінь — стихія. Наснилася Павлові