Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

не уявляєте наскільки. Я ніколи ще не бачила такого життєлюбного пацієнта. Він помирав, але не здавався. Він допомагав іншим навіть у найтемніші періоди своєї хвороби.

Макс: Він не здався, він просто вирішив, що його час піти прийшов. Він вирішив попрощатися. І хотів це зробити не в лікарняній палаті, а в домашній атмосфері.

Рута: Після останнього його рецидиву я приїхала в лікарню і сиділа поряд з його ліжком, чекала, поки він прокинеться. Всі кудись пішли, а я просто дрімала біля нього. Я нечасто до нього могла навідатись, а коли навідувалась, то спала. Він не ображався на мене, він знав, що я викладаю всі сили на те, щоб зробити всі речі, які ми з ним задумали.

Яна Крех: Тоді, коли з ним була Рута, він прокинувся і вперше попросив відвезти його додому.

Пилип: Він не просто захотів додому. Він прямо сказав, що хоче податися додому, щоб там померти. Без болю й у спокої.

Анна: Я його не відмовляла. Я не мала права змушувати його мучитися. Як взагалі я могла тоді його відмовляти? Він давно мене до цього готував. Я зрозуміла, що час прийшов.

Тетяна Крикун: Щось мені видається, що він не себе жалів. Він пожалів близьких. Безумовно, йому було важко, але він не міг дивитися, як страждають його мама, його дружина, його друзі. Як стільки життів, як йому здавалось, стояло через нього на місці. Думаю, заради них він вирішив не продовжувати лікування.

Макс: Це було без сенсу. Я б теж обрав померти в спокої, ніж мучитись і померти у стражданні. Всі б це обрали.

Анна: Я розуміла, що це наші останні дні.

Рута: Анна не відходила від нього. Вона хотіла якомога більше часу провести з ним.

Анна: Я насолоджувалася тим часом, його запахом і можливістю торкатися до нього. Якось дивно зараз це усвідомлювати, але навіть тоді ми проживали з ним свої маленькі незабутні моменти. Я пам’ятаю кожен його погляд, кожне слово з того періоду.

Яна Крех: Перші дні, коли він повернувся з лікарні, були світлими і хорошими. Він часто усміхався, радів, що нарешті не в лікарні.

Пилип: Він хоч і перестав писати вірші, та заставляв нас читати йому книги. Він хотів якомога більше почути книг.

Макс: Інколи, коли він лежав і нічого не говорив, я показував йому еротичні журнали. І що ви думаєте? Він усміхався!

Анна: Думаю, йому хотілось писати, але він вирішив присвятити ті останні дні своїм близьким. Не писати; не відволікатись. Тільки він і ми.

Ліза: Але раптом він заснув.

Пилип: Він заснув.

Макс: Заснув.

Яна Крех: Він довго спав. Сорок шість годин.

Тетяна Крикун: Він ніби знав, що засне. Бо ближче до цього він почав прощатися.

Макс: Інколи я стояв позаду його комп’ютера і бачив те, що він пише, ще до того, як це озвучувалось. Перед тим довгим сном я збирався додому і побачив, що він написав «Па-па, друже. Бережи себе». Я швидко витер сльози і, усміхаючись, обійняв його. Він ніколи зі мною так не прощався. Завжди говорив «До завтра».

Анна: Коли він спав, я весь час була з ним… Я боялася такого довгого періоду без його погляду… Знала, що щось не так; знала, що людина не може так довго спати.

Наталя Чернушич: Вони дзвонили до мене і питали. Я сказала, що інколи таке буває, коли людина все чує, просто не може відповісти. Рецептори всі працюють — він чутиме їх.

Ліза: Ми відкрили його повіки і почали перевіряти зіниці — світили на них ліхтариком.

Рута: Зіниці реагували, тож ми всі зрозуміли, що він не спить і чує нас.

Пилип: Відтоді ми збирались у його кімнаті і просто розмовляли. Читали йому книги.

Яна Крех: Ми знали, що він чує нас. Хотіли, щоб він не відчував себе самотнім у тій тьмі, в якій перебував.

Ліза: Навіть пісні йому співали.

Анна: Інколи, коли всі розходились спати і з ним залишалась тільки я, я розмовляла з ним про особисте. Я зізнавалась йому в коханні, говорила, наскільки він змінив моє життя… бо… справді, я стала з ним дорослою. Згадую себе до всіх тих мук, які я з ним пройшла, — і не впізнаю себе.

Ліза: Він нас багато чого навчив.

Анна: Лікарі нам казали, що він прокинеться. Що на короткий період часу, перед тим як піти, йому полегшає.

Пилип: І йому полегшало.

Рута: Була ніч. Я сиділа біля нього і раптом прокинулась. Побачила, що він дивиться на мене. Я поцілувала його в щоку і сказала, що він мені дуже дорогий. А потім кинулась усіх будити.

Ліза: Нам був потрібен той час, щоб попрощатися. Ми всі бігли стрімголов у його кімнату.

Анна: Найперша прощалася я. Я попросила всіх залишити нас і почала відверту розмову. Спочатку розповіла йому про все, що сталося, про його довгий сон. Він не мав сил розмовляти за допомогою комп’ютера, та й ми не знали, скільки у нас часу, бо, коли він спав, ми відключили його, тож не можна було гаяти час на повторне підключення… Я ставила йому запитання,