Читати книгу - "Диво"

професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, а професор – то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й пропускають до Києва і в цей дім, – чума на них усіх! Професора ж вона зараз погукає, та ось він і сам іде.

– Ви до мене? – спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.

– Саме до вас, пане професор, – схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою сам господар, сам професор Отава.

– Добридень, пане професор, – ще додав незнайомий майже улесливо і мовби урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:

– На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто – один з громадян, що лишився на окупованій території.

Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за роги.

– Маєте порцеляну на продаж? – спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, крім них, тут не було і ніхто не міг їх почути.

Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:

– Це що – пароль?

Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:

– Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени бельгійські також… хутра йдуть поза всім… Але це так, головне ж для мене порцеляна… Тут я, – він зробив рукою з картузом театральний жест, – тут уже, будь ласка… Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде… Можна й нашу… Гарднера, Кузнецова… Ви не чули? – він нахилився до професора. – Вони вже вивезли всю порцеляну з нашого музею… Колекцію графині Браніцької… Казка! І все – в невідомому напрямку!

– На жаль, – сказав професор Отава, – я не торгую порцеляною і, здається, навіть не маю… Тільки ікони…

– Ікони! – сплеснув руками чоловік. – Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув!

– Одинадцятий, – сказав Отава, – одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це вдовольняє? А тепер – забирайтеся геть!

– Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж – у невідомому напрямку. Але якщо ви…

– Геть! – повторив Отава і пішов на незнайомого.

– Послухайте, пане професор, – задкуючи, зашепотів той, – ви ще не ознайомилися… Вам потрібна ділова людина… В місті брак ділових людей… На Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка… Ви, звичайно, ще не чули…

– Забирайтесь!

– Я перший прийшов до вас, не забудьте – я перший. Мене звуть…

Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.

Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося па порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?

– Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, – сказав Отава бабі Галі, – всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей…

Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішим у звированому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не знати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:

– Гір. Унтершрібен! [3]

Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, звідки цей посланець, і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:

– Мені збиратися, чи як?

– Унтершрібен! – червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев’ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш – український професор, що вже й зовсім не в’яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже