Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

дідичем Накваші. Запевнить, що зробила це чесно і неупереджено. Висловить надію, що її слова допоможуть у розкритті цього гіркого злочину.

Пан Антоній Гаммер, тогочасний директор львівської поліції, надвірний радник і дуже сердитий того ранку чоловік, який змушений займатися чиїмись проблемами — а хто ж тоді займеться його проблемами, онде манеж зі стайнями треба розширяти, а кляті підрядники на одному піску і воді замішують мальту! — коли йому принесуть листа від мешканки Личаківського передмістя Софії Добрянської, скривиться, як від кислички. Знову ті недолугі передміщани, далі свого носа не бачать, стільки й світу, як їхня хата і церква, і вони ще сміють листи писати, а передмістя так і кишать вошами й злочинствами…

А прочитавши листа, спохмурніє ще більше. Якщо вони, ці темні галичани, ці заколотники, уміють писати такі листи, то цісарю потрібно більше армії і більше поліції, про що він негайно доповість новому наміснику, Францу Паумгартену, хай знайде спосіб розширити штат, поки їх тут усіх не повистрілювали.

Про істину пан Антоній Гаммер того ранку не сильно буде замислюватися…

Лист відправлять до архіву. Заржавіла до останнього цвяшка чиновницько-судово-поліційна машина буде розкачуватися доти, доки не перемеле мою родину, а мене викине зі звичного світу у світ лемберзький[161]…

Я пам’ятатиму з того часу лише велетенські сходи палацу в Накваші, куди ми з мамою приїдемо, щоб ублагати тамтешнього дідича Анджея Губицького відмовитися від своїх звинувачень проти Михайла Добрянського. Пам’ятатиму мамин плач, гавкіт собак і довгу темну ніч у кареті, яка мчала мене кудись так довго, що я заснув. А прокинувся вже зовсім в іншому місці серед чужих людей, які стануть з того часу моєю сім’єю.

Більше з того часу я нічого не пам’ятатиму.

Через багато років чорновий варіант маминого листа і татів щоденник дістануться мені як єдиний спадок про моїх батьках. А вручить їх мені Альфонсо Грубер, мій вихователь і рятівник. Жорстокий і безпощадний. Такий, яким його зробило життя…

17

Я вже згадував, як можуть тягнутися дні за днями, коли вам, навпаки, потрібно їх прискорити.

Коли я майже закінчив скачувати в пілюлі якусь глевку сіру речовину з м’ятним запахом, до кімнати увірвався конюх (перед тим, мабуть, пару хвилин постоявши біля дверей і поглядівши в замкову шпарину) і взявся гмукати й окати, шарпаючи мене за руку.

У кращі часи я б йому показав, де зимують не тільки раки, але й щуки та карасі, але зараз слухняно підвівся і, постукуючи ціпком, рушив за ним.

Він повів мене через передпокій туди, де я ще не був. У святая святих — покої нашого пана.

І окаючи та гмукаючи, залишив мене самого.

На столику з крученими ніжками з лакованого дерева і мармуровими вставками по центру стільниці стояла маленька закупорена пляшчинка з темного скла. Я знав, що вона призначена для мене. Я міг її взяти і піти.

Мій приспаний звір трусонув загривком, зачувши запах волі.

Тому достояти ті останні хвилини спокійно було понад мої сили. Де знаходить сили актор, дограючи ненависну йому роль?

— Ти вже тут? Добре. Вона гадає, що я погоджуся. Вона мене погано знає.

Лікар метався по кімнаті, підбігав до вікна, потім вертався назад, потім знов до вікна.

— Вона не слухала мене. Коли я говорив, що її доньку не врятують ці йолопи з колегії. Вона мала гроші. Вона гадала, що гроші зроблять їх розумнішими. Якби ж то.

Він важко дихав, навіть стогнав, не припиняючи свого ходіння туди-сюди.

— Якби її одразу на операцію. Як я й казав. Якби одразу. Не було гарантій. Але так вона не дала їй жодного шансу.

Вітер здіймався услід йому і підлога двигтіла.

— А тепер вона прийшла. Хоче, щоб я оглянув її сестру. Каже, що довіряє тільки мені. Пізно. Вони сказали, що ця смерть на моїй совісті. Авжеж. До мене були черги. Люди йшли і йшли. Їм це не сподобалося. Вони вирішили, що позбавлять мене права на приватну практику — і всі забудуть про мене. Але в Крайовому шпиталі теж питали тільки про мене. Вони докопалися, що я підпільно приймаю хворих, і закрили переді мною двері шпиталю. А якщо я можу допомогти, мені що, відмовлятися? І ось вона знову прийшла. Але я її не прийму.

Він шарпнув штори, аж щось затріщало, і підійшов до мене впритул. Його черевики вже не виглядали бездоганними. І штани висіли абияк.

— Ти нічого не чув.

Я кивнув.

Буря поступово вляглася.

— По п’ять крапель перед їжею. Не більше. Запам’ятай — не більше.

Він простягнув руку до пляшчинки, але попід вікнами зірвався з місця якийсь екіпаж і прогримів вулицею Голубиною в напрямку Академічної.

Потягнувшись слідом, він ненароком зачепив рукавом пляшчинку. Перекинувшись, вона швидко покотилась до краю стільниці і впала на підлогу…

Могла б упасти, якби я не нагнувся та не схопив її на півдорозі. А тоді випростався і вперше за ці дні прямо поглянув у сіро-голубі очі лікаря. Бо критися вже не було сенсу. Бо вітер волі збив мого звіра з пантелику і він згадав про інстинкти, які так довго тлумив у собі.

Актор провалив гру. Бездарний актор. Ненависна гра.