Читати книгу - "Списоносці"

— Hi? — спитав він протягом. — Але ж ви не можете примусити мене тут працювати, — сказав Сас затинаючись.

— Сас! — гукнув я суворо й рішуче. — Відкрийте чемодан!

Обличчя робітника немов скам'яніло, в очах з'явився відчай.

— Не відкрию!

— Я вам наказую!

Сас позадкував до дверей і промовив удавано спокійним тоном:

— Такого наказу ви не маєте права мені давати, пане директор. — Я помітив, як на лобі в нього виступ пив піт. — Адже я більше у вас не працюватиму!

— Ну, хлопче, гра кінчилась! — Я встав і, відкривши шухляду письмового стола, дістав з неї револьвер.

— Кладіть чемодан на стіл!

— Ні! — захрипів робітник, і обличчя його пополотніло. — Не покладу! — Сас поволі задкував до дверей.

— Стійте! Іменем закону ви арештовані! Ще один рух, і я стрілятиму!

Робітник зупинився, судорожно притиснувши чемодан до грудей.

— Не клейте дурня! — засичав я на нього. — Чемодан ви однаково не проковтнете. Немає рації далі викручуватись. Ви провалились. Кладіть його на стіл, потім побалакаємо.

Сас витер кистю руки спітнілий лоб і нервово закусив губи. Він стояв нерухомо, наче приріс ногами до підлоги. Минула хвилина в мовчанці. Я бачив, як хлопець болісно обмірковує своє становище. Хотів би знати, які думки роїлися тоді в його голові! Нарешті, Сас зробив крок і поклав чемодан на стіл.

— Сідайте.

Він важко сів, опустивши голову.

Я відкрив чемодан. Звідти попадали на стіл сотні надрукованих на ротаторі листівок.

Я посміхнувся.

— Значить, оце і є ваші харчі?

— Так… — відповів він майже пошепки.

— Подивіться на мене! — наказав я.

Сас підвів голову. Обличчя його миттю змінилось. Здавалося, він раптом постарів років на десять.

— Знаєте, що вам за це буде?

— Знаю…

— Ні чорта ви не знаєте. Зашморг. А сім'ї — тюрма. Ви про це, дурню, не подумали? Що ж буде з вашою сліпою матір'ю, з молодшими сестрами? Хто берегтиме їх? — Я говорив довго, розписуючи в найтемніших барвах майбутнє Саса і в той же час спостерігаючи кожну зміну виразу його обличчя.

— Чого ви мучите мене? — спитав робітник так, наче вся гіркота серця раптом прорвалась назовні. — Заарештуйте мене, розстріляйте, але не мучте!

— Ні, голубе, ми ще з вами поговоримо. Вам доведеться відповісти на кілька питань. З ким ви зв'язані?

— Ні з ким… Я тільки сам…

Я оторопів, зрозумівши, що зробив непоправну помилку. Сас справді знав тільки Мітько. Це мені було відомо. Мітько не назвав Сасу прізвищ інших членів організації. Та й ротатора перетяг на квартиру Саса від Кочмароша теж агент. «Ранувато почав я діяти. Ну що ж, нічого не поробиш, — подумав я. — Коли вже так вийшло, назад ходу немає».

— Слухайте, Сас. Я вам допоможу. Ви зможете виплутатись з цієї халепи, але при одній умові.

Робітник глянув на мене, болісно наморщивши лоба.

— Підпишіть одну заяву, і ви будете врятовані.

— Яку, пане директор?

— Заяву, в якій ви визнаєте, що допустили помилку і готовий її виправити.

— Що мені треба буде після цього робити? — спитав Сас майже грубо, затинаючись.

— Небагато. Допоможете мені виявляти на фабриці комуністів. Я говорю з вами відверто. Зрештою, така робота — патріотичний обов'язок кожного. Ви самі тепер вирішуватимете власну долю. Зважте, що на одному боці вас чекає мотузка, а на другому — життя.

Сас довго думав, опустивши голову.

— Гаразд, пане директорія згоден, — сказав він нарешті.

Так я завербував Петера Саса і, як ти далі побачиш, дорого поплатився. Тоді я пересвідчився, що боротись проти комуністів не така легка справа. Я вже не кажу про те, що, кінець кінцем, ми самі зробили з Саса комуніста. Під натиском цей хлопець заяву, звичайно, підписав. Я з ним докладно домовився про зв'язки, після чого відпустив. Зустрічався я з Сасом теж в особняку, але не в ті дні, коли приходив Мітько.

Не раз я спостерігав, як вечорами Вероніка чекає брата біля фабричних воріт, а потім вони удвох поволі, втомлено йдуть додому. Ця вродлива дівчина справила на мене глибоке враження. Я ловив себе на тому, що згадую її щодня, в думках розмовляю з нею, а вечорами, стоячи біля відчиненого вікна, чекаю, коли вона з'явиться, і потім довго дивлюсь дівчині услід, милуючись її пружною ходою. Мабуть, мене заінтригувало те, що Вероніка походить з робітничої сім'ї чи, може, я жадав узнати, як кохають прості дівчата. Що б там не було, а горде, сумовите обличчя Вероніки раз у раз поставало перед моїми очима, а останнім часом я бачив її навіть у сні. Якось я помітив, що дівчина носить братові обідати. З того дня я вже і в обідню пору стояв біля вікна, з дитячою нетерплячкою ждучи її появи. Побачивши дівчину, я вже не міг відвести очей од її гнучкої постаті. Я дав розпорядження знову прийняти Веронікуна роботу. На цей раз я призначив дівчину в центральну контору, щоб завжди мати її на очах. Вона написала мені листа, в якому теплими словами подякувала за ласку. Якось наприкінці, серпня кілька днів Вероніка хворіла, і я насилу поборов бажання піти до неї. В ті дні я дуже нервував, але коли дівчина знову прийшла на роботу, до мене повернувся добрий настрій. При зустрічах я посміхався їй, а вона в свою чергу вдячно всміхалась мені. Не раз я вже хотів викликати Вероніку до себе і запропонувати їй стати моєю коханкою, але розумів, що таким шляхом мети не досягну. Цей метод не підходив. Треба було покорити дівоче серце.

Я почав дбати про свою зовнішність. Довше ніж звичайно простоював перед дзеркалом, оглядаючи обличчя, постать. За останні роки я поповнів, та це було мені до лиця, а от з лисиною нічого не міг вдіяти. Я почав вишукано і модно одягатись.